Судова практика: Місія нездійсненна

Виконання судових рішень в Україні є проблемою, для розв’язання якої юристам доводиться діяти як стандартними, так і нестандартними методами

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності Державної виконавчої служби України

Максим САЛІЙ,

юрист судового департаменту АО AVER LEX

Виконання судового рішення — важлива стадія судового вирішення справи, можна сказати чи не найголовніша! Чого коштує виконавчий лист чи наказ, який неможливо виконати роками, а інколи й апріорі?

На сьогодні майже третина судових рішень, прийнятих, починаючи з часів здобуття Україною незалежності, залишаються невиконаними, що, безумовно, є невтішним показником.

Часто можна спостерігати ситуацію, що після ряду успішних судових процесів усе закінчується на етапі виконання, зазвичай це пов’язано з небажанням боржника повертати борги, що часто супроводжується виведенням активів підприємства та затягуванням виконавчого провадження, а інколи й із халатністю чи непрофесіоналізмом державного виконавця.

Чинним законодавством передбачена процедура оскарження дій чи бездіяльності державних виконавців, спрямована на усунення порушень з боку державних службовців, і має позитивні риси. Разом із тим трапляються непоодинокі випадки, коли цим правом зловживають і використовують його для затягування виконання судового рішення.

Щодо розгляду цієї категорії справ судами, необхідно зазначити, що з кожним роком кількість скарг збільшується. Це явище пов’язане з накопиченням кількості виконавчих проваджень, які знаходяться на виконанні, що призводить до пропорційного збільшення кількості скарг. Проте збільшується і кількість випадків, коли державні виконавці притягуються до відповідальності.

У судовій практиці також спостерігається збільшення кількості скарг на дії державних виконавців, пов’язаних з виконанням рішень щодо Фонду гарантування вкладів, що, в свою чергу, обумовлено ситуацією в країні та є цілком логічним.

Назагал можна говорити про те, що допоки Державна виконавча служба України не піддасться реформуванню, суттєвих зрушень спостерігати в сфері оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних службовців не доводиться.

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності Державної виконавчої служби України

Дмитро ШАПАРЬКОВ,

адвокат АФ «Династія»

Положення Закону України «Про виконавче провадження», Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України у питаннях юрисдикції розгляду скарг на дії державних виконавців має однозначну практику. Однак останнім часом простежується негативна тенденція, зумовлена небажанням виконавчих органів виконувати судові рішення про визнання їхніх дій неправомірними, і зазвичай таке рішення може декілька місяців знаходитися «на резолюції керівника» чи бути направленим до «високого керівництва» державних виконавців для проведення перевірки, маючи водночас статус невиконаного.

Що стосується дієвих видів забезпечення позову у цивільному та господарському процесах, варто зазначити, що кожен із них сам по собі є дуже дієвим засобом забезпечення вимог позивача. Однак, як демонструє сучасна практика, отримати судове рішення про забезпечення позову — це не рівнозначно фактичному забезпеченню позову. Шлях з моменту отримання позитивного судового рішення про забезпечення позову до моменту фактичного забезпечення — довгий і тернистий, здебільшого його виконання гальмується саме виконавчою службою під різними суб’єктивними та об’єктивними і не завжди обґрунтованими приводами, що змушує знову ж таки звертатися до суду за оскарженням таких дій.

Як зазначено в рішенні Європейського суду з прав людини «Шмалько проти України», право на звернення до суду було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося.

Залишається лише сподіватися, що органи, на які покладено обов’язки виконувати судові рішення, більш відповідально ставитимуться до закону та своїх посадових обов’язків, що унеможливить появу судових рішень про забезпечення позову, виконання яких уже недоречне через зволікання з оперативністю такого забезпечення.

 

Андрій ЧОРНОУС,

юрист МЮФ Integrites

Одним із найбільших каменів спотикання в ході оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів чи посадових осіб Державної виконавчої служби України (ДВС) є відсутність узагальнених правил визначення юрисдикційної підсудності згаданої категорії спорів. Пролити світло на таку законодавчу прогалину спробував Верховний Суд Україні (ВСУ) у постановах від 30 червня 2015 року у справі № 21-278а15, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-2187цс15, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-3077цс15 та від 16 березня 2016 року у справі № 6-30цс16.

При цьому з-поміж наведених судових актів найбільш хрестоматійною для правозастосовної практики є саме постанова ВСУ від 30 червня 2015 року у справі № 21-278а15, прийнята об’єднаною колегією суддів судових палат в адміністративних, господарських та цивільних справах. У цій постанові викладено висновок, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи про оскарження дій органів ДВС щодо виконання рішень, ухвал, постанов судів, прийнятих у порядку цивільного або господарського судочинства.

У подальшому аналогічних висновків дійшла Судова палата у цивільних справах ВСУ в постановах від 11 листопада 2015 року у справі № 6-2187цс15, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-3077цс15 та від 16 березня 2016 року у справі № 6-30цс16, де вказала, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органів ДВС щодо виконання рішень загальних та господарських судів. Окрім цього, такі твердження знайшли підтримку і в ухвалах адміністративної палати ВСУ від 16 листопада 2015 року у справі № 826/8286/14 та від 26 січня 2016 року у справі 826/3081/13-а.

Таким чином, з огляду на зазначені правові позиції ВСУ варто виділити два основних критерії визначення юрисдикції судів, які вирішують спори з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів ДВС щодо виконання судового рішення, а саме: юрисдикційну належність суду, який видав виконавчий документ, а також статус позивача як сторони у виконавчому провадженні. Водночас, як свідчить актуальна судова практика, очевидно, що ВСУ віддає перевагу саму першому із названих критеріїв.

Оскарження рішень, дій чи бездіяльності Державної виконавчої служби України

Дарія ПІСНА,

юрист Trusted Advisors

Оскарження дій чи бездіяльності державних виконавців під час вчинення дій, передбачених Законом України «Про виконавче провадження», останнім часом набуває дедалі більшої актуальності, зокрема це підтверджується досить вагомими змінами судової практики. Одним із таких випадків є постанова Верховного Суду України від 26 лютого 2016 року у справі № 6-3077цс15.

Діючі на сьогодні постанова пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року № 3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби», яка визначає порядок оскарження дій чи бездіяльності держаних виконавців, та постанова пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» вказують, що скаржники при оскаржені пос­танов про стягнення виконавчого збору та накладення штрафів мають право вибору підсудності даних справ.

Проте постанова Верховного Суду України від 26 лютого 2016 року у справі № 6-3077цс15, предметом розгляду якої було саме оскарження постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, вказує на інакший порядок оскарження дій чи бездіяльності державних виконавців. Так, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла такого висновку: частиною 1 статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Враховуючи той факт, що процесуальним законодавством передбачений судовий контроль за виконанням рішення суду, зокрема Цивільним процесуальним та Господарським процесуальним кодексами України, тобто інший поярок оскарження дій чи бездіяльності державних виконавців, Верховний Суд України фактично виключив адміністративну юрисдикцію при розгляді категорії даних справ, залишивши при цьому за адміністративними судами лише оскарження дій державних виконавців щодо категорій адміністративних справ та виконавчих написів нотаріусів. Аналогічну правову позицію було викладено і в постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року в справі № 6-2187цс15.

Будь-яких змін до вже діючих постанов так і не було внесено, що не гармонізує судову практику в цьому напрямі, хоча висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 26 лютого 2016 року у справі № 6-3077цс15, є обґрунтованими та логічними.

Відкритим залишається при цьому питання оскарження дій та бездіяльності державних виконавців у зведеному виконавчому провадженні, в якому наявні судові рішення різних юрисдикцій. Показовою в цьому контексті є постанова Верховного Суду України у справі № 825/2566/14 від 30 червня 2015 року, в якій ВСУ у складі всіх трьох палат не погодився з рішеннями судів, що спори стосовно рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) з метою виконання зведеного виконавчого провадження, в якому об’єднано виконавчі провадження щодо виконання судових рішень судів різних юрисдикцій та/чи рішень інших органів (посадових осіб), належать до юрисдикції адміністративних судів.

Підсумовуючи сказане, вважаємо, що судова практика щодо оскарження дій чи бездіяльності державних виконавців є занадто дуалістичною, питання щодо практичного виконання судових рішень у контексті даних нововведень може позбавити кредиторів та боржників права на захист порушених прав.

Які види забезпечення позову у цивільному та господарському процесі сьогодні є найдієвішими?

Юлія БОРЕЙКО,

юрист МЮФ Integrites

Хоча процесуальним законодавством і передбачено, що ухвали суду про вжиття заходів до забезпечення позову виконуються в порядку, встановленому для виконання судових рішень, — це лише інструмент для запобігання здійсненню недобросовісним боржником можливих порушень майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи. При цьому перелік можливостей у господарському процесі обмежений, тоді як Цивільний процесуальний кодекс України залишає місце для певної процесуальної творчості в індивідуальних ситуаціях.

Найпоширенішими та найдієвішими класичними способами є накладення арешту на грошові кошти або на майно з переданням його на зберігання стягувачу в умовах, коли відома інформація щодо активів, а їх відчуження ще не відбулося. Однак завжди доцільно попередньо перевірити бізнес та провести пошук активів для формування глобального бачення ситуації, щоб правильно аргументувати позицію для застосування не тільки адекватного, але й ефективного виду/заходу забезпечення позову. Адже часто юридично адекватне рішення втрачає сенс на стадії виконавчого провадження.

Крім того, не останню роль відіграє і ставлення самого виконавця до обов’язку, покладеного на нього законом. Тому для встановлення справедливості, а також формування правильного ходу та, відповідно, результату виконавчого провадження знайте свої права в процесі та апелюйте до відповідних інстанцій.

 

Євген ЛЕВІЦЬКИЙ,

старший юрист ЮФ AEQUO

Не потрібно проводити статистичні дослідження, щоб зрозуміти, що левова частка справ, які сьогодні розглядаються господарськими судами та судами загальної юрисдикції, стосуються майнових вимог. Переважно це стягнення кредитних коштів, звернення стягнення на предмети забезпечення (іпотека, застава) тощо.

Як правило, одночасно зі зверненням до суду з позовом подається заява про вжиття заходів до забезпечення позову. З відомостей, доступних у Єдиному державному реєстрі судових рішень, вбачається, що найдієвішими способами забезпечення позову, які обирають позивачі як у господарському, так і в цивільному процесах, наразі залишаються арешт майна відповідача та заборона вчиняти дії відповідачу і третім особам. З практичної точки зору наведене пояснюється тим, що зазначені способи забезпечення позову підлягають виконанню шляхом внесення відповідних обтяжень до державних реєстрів (наприклад, арешт нерухомого майна чи заборона державному реєстратору вчиняти реєстраційні дії щодо спірного майна) або ж шляхом надання обслуговуючим банкам боржника ухвали суду про арешт грошових коштів, які знаходяться на його рахунках. Виконання ухвали про забезпечення позову одним із цих способів фактично має наслідком блокування розпоряджання боржником належним йому майном до набуття законної сили рішенням у справі.

Ефективність цих заходів забезпечення позову пов’язана насамперед з реальною можливістю для кредитора зафіксувати майновий статус кво і утримати ліквідний актив боржника ще до початку судової тяганини, тим самим унеможлививши відчуження майна від боржника до інших, як правило, пов’язаних з ним осіб.

Перевагою вказаних заходів до забезпечення позову також є те, що для виконання ухвали суду про забезпечення позову у такий спосіб не обов’язково ініціювати виконавче провадження. Достатнім є надання уповноваженим особам (державним реєстраторам, банківським установам тощо) належним чином завіреної копії ухвали суду.

Проблема виконання рішень іноземних судів та міжнародних арбітражів на території України

Сергій УВАРОВ,

старший юрист ЮФ Avellum

Можливості та інструментарій виконання іноземних судових рішень в Україні поступово розширюються. Зовсім недавно важко було навіть уявити можливість визнання судового рішення, ухваленого в державі, з якою в України немає міжнародного договору про взаємне визнання судових рішень. Лише декілька років тому по-справжньому запрацював механізм визнання іноземних судових рішень за принципом взаємності, що надало потенційну можливість добитися виконання в Україні судових рішень з більшості європейських юрисдикцій та юрисдикцій, де часто вирішуються спори за участю або стосовно українського бізнесу (наприклад, Велика Британія, США, Кіпр, Британські Віргінські Острови та інші офшорні юрисдикції). При цьому проблем та невизначеності все ще залишається чимало.

Так, жодне з судових рішень, які були винесені у цьому питанні, не роз’яснили, що таке взаємність та яким чином вона має доводитись. Невизначеність щодо цього питання може бути частково вирішена внаслідок підписання Україною Конвенції про угоди про вибір суду, яка серед іншого зобов’язує договірні сторони визнавати на своїй території судові рішення, винесені судами, визначеними в таких угодах. Оскільки сторонами Конвенції є всі країни ЄС, процес визнання винесених у цих країнах судових рішень може стати більш передбачуваним (після ратифікації Конвенції та набуття чинності для України).

Іншою важливою проблемою є відсутність в українському процесуальному законодавстві можливості вжиття заходів забезпечення в підтримку іноземного судового провадження, що є досить поширеним механізмом у світовій практиці. На сьогодні єдиною можливістю отримати дійсні в Україні заходи забезпечення є визнання в Україні відповідних рішень іноземних судів про вжиття забезпечувальних заходів. Проте з огляду на тривалість процедури визнання та виконання втрачається основна перевага таких заходів — швидкість їх застосування та несподіваність для відповідача. Більше того, Конвенція про угоди про вибір суду прямо передбачає, що вона не застосовуватиметься до визнання рішень щодо забезпечувальних заходів, що ставить під сумнів навіть такий механізм застосування забезпечувальних заходів у майбутньому.

 

Павло БЄЛОУСОВ,

радник, адвокат ЮФ AEQUO

З моменту набуття чинності у 2005 році новим Цивільним процесуальним кодексом (ЦПК) України, який, на відміну від свого попередника, вже містив спеціальний розділ VIII, присвячений питанням визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні, до нього було внесено ряд змін, спрямованих на усунення прогалин у процедурі визнання та викання іноземних судових та арбітражних рішень.

Зокрема, Законом України від 21 січня 2010 року № 1837-VI було встановлено, що положення розділу VIII ЦПК України застосовуються і до рішень міжнародних арбітражів, а також було скасовано вимогу про обов’язкову наявність домовленості ad hoc з відповідною іноземною державою як передумови приведення до виконання рішень судів цієї держави на території України. Згодом Законом від 22 вересня 2011 року № 3776-VI було передбачено можливість вжиття заходів забезпечення позову на стадії розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішень іноземних судів та міжнародних арбітражів.

Проте сама процедура розгляду подібних справ у судах тривалий час регламентувалась, окрім положень ЦПК України, лише постановою Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 12 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України», прийнятої до набуття чинності ЦПК України.

11 грудня 2015 року пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільним і кримінальним справ (ВССУ) направив узагальнення судової практики розгляду справ про оспорювання рішень МКАС при ТПП України та про визнання та виконання рішень міжнародних та іноземних арбітражів, які покликані деталізувати та оновити узагальнення, викладені у вищезазначеній постанові Пленуму ВСУ № 12.

Серед іншого пленум ВССУ звернув увагу на неоднозначну судову практику та поставив крапку у дискусії стосовно співвідношення процедури банкрутства та визнання і виконання іноземних рішень, вказавши, що порушення справи про банк­рутство та звернення кредитора до господарського суду з вимогою про визнання кредитних вимог за іноземним рішенням не є підставою для відмови у вирішенні заяви про визнання та звернення до виконання зазначеного іноземного рішення.

Крім того, доволі детально було проаналізовано таку підставу для відмови у визнанні та/або виконанні рішення міжнародного чи іноземного арбітражу, як публічний порядок України. Зокрема, пленум ВССУ вказав, що арбітражне рішення суперечить публічному порядку. Як правило, це робиться без додаткової аргументації, а лише з посиланням на порушені норми матеріального чи процесуального права. Оцінюючи наслідки виконання іноземного чи арбітражного рішення на предмет порушення публічного порядку України, суд не може переглядати його по суті, а головним завданням застереження про публічний порядок у міжнародному праві є вирішення колізій законів різних країн.

 

Дмитро ТИЛІПСЬКИЙ,

юрист ЮК FCLEX

Нерідко трапляються випадки, коли спори між позивачем та відповідачем розглядаються іноземними судами за межами території України з різних причин (арбітражне застереження, наявність за кордоном материнської компанії тощо). При цьому іноземні суди, застосовуючи забезпечувальні заходи, мають право накласти арешт на майно іноземної компанії, яке перебуває на території України, або забезпечити позов іншим способом. У зв’язку з цим виникає питання визнання таких забезпечувальних заходів і приведення їх до виконання судами та органами державної влади України.

Визнання рішень іноземних судів регулюється розділом VIII Цивільного процесуального кодексу України. Згідно зі статтею 390 ЦПК України рішення іноземних судів визнаються і виконуються на території України.

На практиці часто виникає питання: чи можуть рішення іноземних судів, якими вживаються заходи забезпечення, наприклад арешт активів, визнаватися в Україні? Більша частина судової практики йде шляхом відмови в задоволенні визнання таких рішень. При цьому головним аргументом судів є те, що такі рішення — проміжні і не вирішують спір по суті й остаточно. За логікою судів, стаття 390 ЦПК України під поняттям «рішення іноземних судів» має на увазі тільки рішення по суті спору.

На нашу думку, подібне тлумачення норм законодавства є вузьким і фактично обмежує права заявників. Таким підходом повністю забороняється здійснення забезпечувальних заходів іноземними судами щодо українських підприємств або майна, зареєстрованого на території України. Необхідно звернути увагу, що в Єдиному державному реєстрі судових рішень є також нечисленна практика, в якій такі рішення іноземних судів усе-таки визнаються і виконуються на території України.

Для усунення цієї неточності в законодавстві і приведення судової практики до загального знаменника необхідно внести зміни до статті 390 ЦПК України шляхом уточнення поняття «рішення іноземних судів».

Підводні камені Закону України «Про виконавче провадження»: чи виявилися зміни до закону ефективними на практиці?

Ігор КОНОПКА,

юрист ЮК FCLEX

Протягом 2014—2015 років до Закону України «Про виконавче провадження» зміни вносилися дев’ять разів (не беручи до уваги ті, що пов’язані з «диктаторським законами»). Однак змістовними можна назвати лише такі:

1. Прокурор отримав право вступу у виконавче провадження, відкрите не за його заявою, у разі представництва інтересів у відповідній справі. Зазначене право мало б стати для стягувача/боржника додатковою гаран­тією виконання рішення, однак на практиці ця зміна не вплинула на загальну неефективність виконавчих проваджень.

2. Збільшився розмір винагороди державного виконавця за сумлінне виконання ним своїх обов’язків під час проведення виконавчих дій (у справах майнового характеру — у п’ять разів), водночас оскільки своєчасне та повне виконання судових рішень — велика рідкість, то й винагорода — явище нечасте.

3. Накладення арешту на кошти протягом одного дня з моменту їх виявлення та запровадження перевірок майнового стану боржника — зазначені зміни справді мають певний позитивний ефект, адже дають можливість оперативніше застосовувати заходи примусового виконання судових рішень.

Щодо Національного агентства, на яке покладено виконання рішень судів у кримінальних провадженнях про конфіскацію, спеціальну конфіскацію майна, арешт майна та рішення судів про стягнення активів у дохід держави, безумовно, можна стверджувати, що створення такого органу призведе до ефективнішого виконання відповідних рішень. При цьому для державних виконавців виключення зазначеної категорії справ з їхньої компетенції не матиме значного ефекту, адже, за даними статистики, на їхні плечі припадає понад сто проваджень на місяць.

Необхідно наголосити, що незначна увага законодавця до питань виконавчого провадження спричинила внесення наприкінці 2015 року Президентом України трьох законопроектів, спрямованих на проведення реформи у цій сфері, зокрема запровадження інституту приватних виконавців. 23 березня цього року два із запропонованих проектів (№ 2506а та № 2507а) були підготовлені до другого читання і, ймовірно, будуть прийняті в цілому вже найближчим часом.

-->