Законодавство: Кредитна теорія

Чи зможе законопроект № 4529 справді відкрити перспективи для повернення кредитування в Україні?

26 квітня 2016 року у Верховній Раді України було зареєстровано законопроект № 4529 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо стимулювання кредитування в Україні)», який здебільшого спрямований на урегулювання недоліків у законодавстві, які використовуються недобросовісними боржниками для уникнення виконання своїх зобов’язань.

Як зазначено у Пояснювальній записці до проекту, його розроблено з метою «зменшення ризиків для банківських установ в ході здійснення кредитних операцій, що, у свою чергу, безумовно, сприятиме забезпеченню активного застосування кредитування як фінансового інструменту, зниженню вартості кредитних ресурсів та, відповідно, полегшенню доступу суб’єктів господарювання та фізичних осіб до користування банківськими продуктами». Запропоновані у проекті зміни до Цивільного кодексу України, Законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про платіжні системи та переказ кош­тів в Україні», «Про заставу», «Про іпотеку», «Про дорожній рух», «Про нотаріат», «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців», «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», на думку суб’єктів права законодавчої ініціативи, зокрема «усунути схеми незаконного виведення майна з-під обтяження банку; зменшать витрати боржників та кредиторів (стягувачів) при врегулюванні боргу за рахунок вдосконалення позасудових інст­рументів, урегулюють прогалини щодо погашення кредитів у випадку визнан­ня спадщини відумерлою та низку інших питань в процесі спадкування; чітко визначити умови припинення поруки».

Аналізуючи запропоновані зміни, зупинімося на деяких важливих позиціях.

 

Права — кредиторам!

Так, зміни до Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України, Закону України «Про ­державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців та громадських формувань» спрямовані на зменшення ризиків порушення прав кредиторів суб’єкта господарювання, що припиняється.

Зокрема, статтю 59 ГК України пропонується доповнити новою частиною, згідно з якою у разі наявності кредиторів, які заперечують проти припинення суб’єкта господарювання шляхом ліквідації, ліквідація суб’єкта господарювання відбувається згідно із Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Разом із тим, на наш погляд, варто було б внести відповідні зміни і до спеціального закону, який встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, де більш детально визначити порядок та умови заперечення кредиторів проти припинення суб’єкта господарювання шляхом ліквідації.

Зміни, які пропонується внести в частини 5 та 6 статті 105 ЦК ­України, стосуються зменшення строків заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи (від двох до шести місяців у чинній редакції пропонується змінити на мінімум 30 та максимум 45 днів), що припиняється, зменшення строку розгляду таких вимог ліквідатором боржника (замість 30 днів — 10 днів), а також запроваджують триденний строк для офіційного оприлюднення повідом­лення про рішення щодо припинення юридичної особи, який починається з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про прийняття рішення про припинення юридичної особи.

Такі зміни дозволять більш оперативно здійснювати процедуру ліквідації юридичної особи за рішенням власника, що, безумовно, є позитивним моментом, однак, у свою чергу, такі зменшені строки можуть нашкодити інтересам кредиторів недобросовісного боржника.

 

Строки та терміни

Досить значущими для захисту прав та інтересів кредиторів треба визнати запропоновані зміни до статей 559 та 593 Цивільного кодексу України.

Так, частину 1 статті 559 Кодексу пропонується викласти в новій редакції, згідно з якою у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг його відповідальності, порука припиняється лише в частині такого збільшення, і поручитель несе відповідальність у межах зобов’язання, яке існувало до його зміни. У чинній редакції статті зазначається, що у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності, порука припиняється в цілому.

Такі зміни, безумовно, спрямовані на захист прав та інтересів кредиторів і водночас позбавляють поручителів можливості в законному порядку повністю звільнитися від виконання взятих на себе обов’язків у разі збільшення обсягу їх відповідальності без їх згоди, що відповідає меті запропонованого законопроекту.

Частину 4 статті 559 пропонується викласти в такій редакції, яка не дозволить більше поручителям визнавати в судовому порядку поруку припиненою в один із найпопулярніших способів. Так, законопроектом передбачається чітко встановити, що порука припиняється повним виконанням основного зобов’язання або якщо кредитор протягом строку загальної позовної давності не пред’явить позову до поручителя, а не у шестимісячний строк, як передбачено чинною редакцією ЦК України.

Крім того, зазначену частину статті пропонується доповнити словом «термін» після слова «строк», що, у свою чергу, теж має зміцнити позицію кредитора, адже на сьогодні є стала судова практика визнання поруки припиненою саме через цю прогалину в законодавстві. Так, відповідно до частини 1 статті 251 та частини 1 статті 252 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення, і визначається він роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а не посиланням на подію, яка має настати. Вказівкою на подію, яка має неминуче настати, визначається термін — певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення (частина  2 статті 251, частина 2 статті 252 ЦК України). Таким чином, на сьогодні умови договору поруки про припинення поруки після повного виконання позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором не вважаються встановленим сторонами договору поруки строком припинення поруки. Відповідно, поручителі в судовому порядку визнають припиненою поруку на підставі частини 4 статті 559 ЦК України, якщо кредитор пред’явить до них вимоги як до поручителя після спливу шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання (див. постанови Верховного Суду України від 21 травня 2012 року у справі № 6-48цс11, від 21 травня 2012 року у справі № 6-68цс11, від 23 травня 2012 року у справі № 6-33цс12).

 

Хто із позовом прийде

Треба також відзначити доцільність запропонованих уточнень частини 4 статті 559 ЦК України в частині визначення, які саме дії має вчинити кредитор для реалізації своїх прав як кредитора у правовідносинах поруки в разі порушення основ­ного зобов’язання, щоб не допустити припинення таких правовідносин у встановлений строк. Наразі досить неоднозначною видається норма закону в цій частині, а саме — те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основ­ного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя, тож у новій редакції закону слово «вимога» замінено на слово «позов».

Такі зміни узгоджуються з правовими висновками Верховного Суду України, зокрема у справі № 6-53цс14, в якій зазначається про таке: «З огляду на преклюзивний характер строку поруки й обумовлене цим припинення права кредитора на реалізацію даного виду забезпечення виконання зобов’язань застосоване в другому реченні частини 4 статті 559 ЦК України словосполучення «пред’явлення вимоги» до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання як умови чинності поруки слід розуміти як пред’явлення кредитором у встановленому законом порядку (статті 61, 64 Господарського процесуального кодексу України, стаття 122 ЦПК України) протягом зазначеного строку саме позовної, а не будь-якої іншої вимоги до поручителя. Зазначене положення при цьому не виключає можливості пред’явлення кредитором до поручителя іншої письмової вимоги про погашення заборгованості за боржника, однак і в такому разі кредитор може звернутися з такою вимогою до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання.

Отже, виходячи з положень другого речення частини 4 статті 559 ЦК України, слід дійти висновку про те, що вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинно бути пред’явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною 2 статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем)».

Таким чином, на цей час, навіть якщо в межах строку дії поруки була пред’явлена претензія і поручитель не виконав вказані в ній вимоги, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза ме­жами строку дії поруки (шість місяців, одного року чи будь-якого іншого строку, який встановили сторони в договорі), оскільки із закінченням такого строку припинилося матеріальне право кредитора.

До моменту формування єдиної судової практики вирішення подіб­них питань кредитори тривалий час вважали, що в контексті частини 4 статті 559 ЦК України, пред’явивши лише письмову вимогу до поручителя в межах відповідних строків, ними було виконано вимогу щодо продов­ження дії поруки. У зв’язку з цим у подальшому боржники в судовому порядку визнавали поруку припиненою саме з огляду на незвернення кредитором безпосередньо до суду із позовними вимогами.

 

Узгодити неузгоджуване

На практиці мають місце також непоодинокі приклади, коли суди визнають поруку, заставу, іпотеку припиненими через банкрутство та ліквідацію юридичної особи — основ­ного боржника.

Як встановлено частиною 1 статті 609 ЦК України, зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю. Згідно з частиною 1 статті 17 Закону України «Про іпотеку», іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов’язання, забезпеченого заставою.

За змістом зазначених нормативних приписів можна зробити висновок, що припинення зобов’язання поруки, застави, іпотеки означає такий стан сторін правовідношення, за якого в силу передбачених законом обставин суб’єктивне право і кореспондуючий йому обов’язок перестають існувати. Отже, порука, застава, іпотека припиняються в разі припинення основного зобов’язання, у зв’язку з чим припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою припинення забезпечувального зобов’язання, оскільки зобов’язання за кредитним договором припинилося (див., наприклад, постанову Верховного Суду України від 7 листопада 2012 року у справі № 6-129цс12).

Водночас частиною 3 статті 6 ЦК України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного ­законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Проте, враховуючи імперативний характер норм частини 1 статті 559, пункту 1 частини 1 статті 593 ЦК України, частини 1 статті 17 Закону України «Про іпотеку», зазначення в договорі застави інших умов, за яких забезпечувальне право у разі припинення основного зобов’язання залишається дійсним, треба вважати нікчемним.

Урегулювання сторонами договірних відносин на власний розсуд за наявності в законі імперативних приписів є протиправним — про це прямо вказано у постанові Судової палати у цивільних справах Верхов­ного Суду України від 11 вересня 2013 року у справі № 6-52цс13.

Відповідними нормами законопроекту пропонується встановити, що порука та застава (іпотека) припиняється у випадку ліквідації боржника, якщо до дати ліквідації боржника кредитор не пред’явив до поручителя позову щодо сплати боргу або якщо кредитор до припинення юридичної особи не реалізував своє право щодо звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) шляхом подачі позову або пред’явлення вимоги.

 

Зі змінами та доповненнями

Загалом можна погодитись із твердженнями авторів законопроекту № 4529, що передбачені в проекті зміни забезпечать ефективний механізмів повернення кредитних коштів у банківську систему України, зменшать обсяг проблемної заборгованості у банківському секторі, що, в свою чергу, зменшить ризик банківських установ на перспективу та сприятиме здешевленню кредитних ресурсів.

Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України у своєму висновку, втім, зазначило, що законопроект доцільно повернути на доопрацювання. Водночас Національний банк України вважає законопроект актуальним та підтримує його, а профільний Комітет Верховної Ради України з питань фінансової політики і банківської діяльності на своєму засіданні 20 травня 2016 року вирішив рекомендувати Верховній Раді України прийняти за основу проект Закону у поданій редакції.