Колонка редактора: Мізантропії історія
Минулого разу я писала про котячий челендж. Доля посміялась, і ще до виходу журналу з друку я забрала хворе котисько до клініки. Знала б, що побажання збуваються…
Хтось, може, прямо зараз, коли настали холоди і погода геть зіпсувалася, таки придивляється до бідненьких безпритульних пухнастиків. Моя порада: якщо ви не можете видавити сльозу своєю розповіддю, якщо вам далеко до автора «Федька Халамидника» та іншої сльозогінної класики української літератури, то навіть не наближайтесь до безпритульних тварин. Або наближайтесь, але знайте, ось це — вже ваша тваринка відсотків на вісімдесят, ви її нікому не зможете відрекламувати. Наші люди люблять жаліти і Юлю у в’язниці, і котиків у клініці.
Якщо текст, який змусить ридати навіть м’ясника, готовий, то є інша проблема — фото. Так, ви думаєте, що головне, це добрі ручки? Ні, головне — це гарні фотки, навіть у котиків. Програмамінімум — фотостудія, але нормальні люди, які справді зацікавлені в щасливій долі тваринки, знімають її на березі Темзи чи Ніагарському водоспаді. І фотографа замовляйте, Вог зачекає. Бо наші люди люблять жаліти тих, хто на гарних картинках.
Апофеозом цієї історії буде спілкування з «добрими ручками»:
— В киці видалене око.
— А якщо полікувати, воно з’явиться?
Лунають постріли…
Марина БАХОЛДІНА, редакторка розділу «У вільний час»
