Історичне право: Оборона здоров’я

Питання охорони здоров’я зараз стосуються всіх, навіть тих, хто і не дуже хотів цим перейматися. Але як людство дійшло до посади «міністр охорони здоров’я», коли вожді та феодали зрозуміли, що їм потрібне здорове населення і цим необхідно займатися? Тож давайте разом подивимось на історію охорони здоров’я людства

Колись антропологиня Маргарет Мід назвала першою ознакою цивілізації зрощену стегнову кістку, знайдену у похованні доісторичної людини. Якщо дика тварина ламає кістку, вона, швидше за все, не виживе. Але ж ми маємо чимало людських останків з різними ознаками вилікуваних пошкоджень. І це свідчить, що людина починає будувати цивілізацію саме тоді, коли починає лікувати ближнього.

 

Жерці та шамани

Першими відповідальними за здоров’я можна назвати жерців та шаманів — людей, які робили щось незрозуміле для решти, і іноді це допомагало (ну майже як зараз).

Отже, людина поступово накопичувала емпіричні знання щодо збереження здоров’я в агресивному оточенні. Нарівні із зрощеними переламами археологи знаходять ознаки трепанацій черепа тощо. Ці «первісні трепанації» відносять до часів мезоліту, тобто ХІІ тисячоліття до н.е. Близько 70 % таких операцій мали успіх, людина жила після неї щонайменше два­три роки. Антропологи вважають, що найчастіше шаман, який робив операцію, намагався вигнати поганого духа через отвір у черепі. Анімізм, що переважав у первісному суспільстві, бачив загрозу від цих поганих духів не лише для окремої людини, але й для триби цілком. Тобто ми можемо сказати, що шаман, який робив трепанацію хворому, дбав про суспільне благо.

Медицина у Давньому Єгипті так само залежала від жерців. До наших часів дійшли керівництва з різних галузей медицини. З Давнього Царства існувала ієрархія лікарів — від «перевіряючого» до «головного лікаря».

Державна охорона здоров’я на Близькому Сході була оформлена у законах Хаммурапі майже п’ять тисяч років тому. У разі успішного лікування хворого лікар отримував таку кількість грошей, що міг утримувати частину своєї родини протягом року. Але така висока ціна за медичні послуги залежала від найвищої відповідальності лікаря. У разі смерті пацієнта лікар залишався без руки. Як бачимо, право на помилку було обмежене кількістю кінцівок.

 

Гіппократом клянуся!

Антична Греція подарувала нашому часу найвідоміший морально­етичний лікарський кодекс — клятву Гіппократа. Так само Гіппократ дбав про суспільне здоров’я, вважаючи головним завданням лікаря охорону здоров’я громадян.

Римська держава запозичила у сусіда разом із культурними особливостями ще й медицину. На початку історії Римської імперії не було відомих людей, які мали б хоч якусь медичну освіту. Вважалося, що отець родини, патер, мусить лікувати всю родину, бо він має достатньо знань з медицини.

Але з часом до Риму почали прибувати грецькі лікарі. Ситуація змінилася. Знання греків про профілактику захворювань та піклування римлян про якість води призвели до появи власних фахівців у цій галузі. З часом посада «еділа» включила піклування про міський простір та його чистоту. Римська імперія дбала про своїх громадян, а як солдатів імперії найбільше. Звідси береться їх ставлення до системи охорони здоров’я для всіх громадян. У Давньому Римі знали про лікувальні властивості чис­тої здорової води, саме тому в Римі отримала розвиток мережа громадських лазень, туалетів та каналізації. Відома історія з громадськими вбиральнями, з яких імператор Віс­пасіан почав збирати податок, а на заперечення відповів: «Гроші не пахнуть!». З’явилася посада архіятра — приватного лікаря імператора, а потім і суспільного ахріятра. Перший в історії архіятр — Андромах Старший, лікар Нерона. Архіятри отримували найвищі посади, а з часом перетворились на радників імператорів, фактично, міністрів охорони здоров’я.

 

Середні віки

На початку Середньовіччя архі­ятри залишалися першими серед магістрів охорони здоров’я.

У християнській культурі з часом склалося уявлення про хвороби як про божу кару за гріхи. Саме через це розвиток медицини та державної охорони здоров’я у Середні віки йшов повільно та складно.

Але ж прогрес не зупинити. З розвитком європейських міст з часом почала з’являтися так звана муніципальна медицина, регулювання якої здійснювали магістрати. Наприклад, в Італії у 1140 році вийшов указ, згідно з яким виконувати будь­які медичні дії могла тільки людина, яка склала державний іспит з медицини. У Німеччині у 1241 році під муніципальний контроль підпали виготовлення ліків та хірургія.

Часи епідемій у Середньовічній Європі вимагали від суспільства не тільки медичних, а й правових рішень. У XIV столітті муніципалітети багатьох міст прийняли закони щодо епідеміологічних заходів. Першим містом з офіціальним карантином стала Венеція, де у 1348 році під час спалаху Чорної Смерті було зібрано санітарну комісію з трьох шляхетних дворян.

 

Турбота від королів

Медицина досить довго залишалася спільною відповідальністю. Королі та імператори воліли збирати комісії з медичних питань. Так, у 1571 році король Речи Посполитої Сигізмунд I Август заснував так звану медичну поліцію та «медичну контубернію» для поліцейського догляду під час епідемії. У 1775 році Сейм Речі Посполитої реформував медичну поліцію та утворив Польську та Литовську шпитальні комісії, а з часом і медичні комісії «доброго порядку», фактично — міністерства охорони здоров’я.

У 1796 році в Англії було утворено аналогічну організацію — Манчестерське санітарне бюро.

У Російській державі не було міністерства охорони здоров’я до ХІХ століття. Перший царський лейбмедик називався архіятром ще за часів Бориса Годунова на початку XVІІ століття. За імператора Петра І архіятри призначалися президентами медичної канцелярії, яка з’явилася замість Аптекарського Приказу у 1725 році. У 1763 році імператриця Катерина ІІ утворила Медичну колегію. Архіятри керували офіційною медициною у Російській імперії, шпиталями, аптеками, медичними школами.

Імператор Олександр І реформував систему державного керування своєї бабусі Катерини. У 1803 році було утворено Медичну раду при Департаменті поліції Міністерства внутрішніх справ. У 1810 році Медичну раду передали до Міністерства народної освіти. Окремого міністерства охорони здоров’я в Російській імперії не було. Медичною радою керували міністерства поліції, внут­рішніх справ або народної освіти. Це був колегіальний орган, декан обирався на три роки, а потім затверджувався особисто імператором. За часів Першої світової війни було створено посаду головного керівника державної охорони здоров’я з повноваженнями міністра.

 

Німецький порядок

Зразком організації державної охорони здоров’я з позаминулого століття і по цей час є Німеччина. Ще у 1883 році канцлер Отто фон Бісмарк схвалив указ про соціальне страхування здоров’я. Власне кажучи, ця система працює в Німеччині і в наші дні.

Служба охорони здоров’я фінансується навпіл із страхових внесків та бюджету. Працівник має можливість звернутися до лікаря, навіть якщо він не має грошей. За кілька років ця система значно поліпшила стан здоров’я німецьких громадян.

 

Баби ще понароджують?

Окремо треба сказати про державну медичну допомогу жінкам. Значне розширення міст після індустріальної революції змусило змінити ставлення до породіль. Найчастіше жінки народжували дітей вдома, не маючи можливості звернутися до лікаря, бо це було занадто дорого.

Материнська та дитяча смертність вражали. З часом почалося створення пологових відділень у міських лікарнях, щоб працюючі жінки не народжували в поганих умовах робочих гуртожитків.

У 1880­х роках після початку застосування антисептичних засобів материнська смертність значно зменшилась.

У Російській імперії перший державний пологовий будинок було відчинено лише у 1897 році для… працівниць сексуальної індустрії. Зай­вим буде говорити про погане ставлення до жінок у цих лікарнях, хоча до лікаря та акушерки могла звернутися будь­яка жінка, а не лише повія.

Після революції 1917 року радянська влада реформувала всі галузі керування державою, і охорону здоров’я також. Було створено Народний комісаріат охорони здоров’я (Нарком­здрав). Першим керівником державної охорони здоров’я став відомий лікар і водночас революціонер, племінник знаного анархіста Плеханова, Микола Семашко. Головною метою державної охорони здоров’я він вважав профілактику захворювань та соціальну гігієну. Завдяки наркому Семашку було створено систему лікувально­профілактичних установ, інститут харчування для вирішення питань з громадського харчування в умовах обмеженого раціону.

Зараз серед соціологів та інших фахівців з питань розвитку суспільства можна знайти думку, що саме поєднання страхової медицини німецького зразка та профілактичної системи наркома Семашка може дати будь­якій державі найкращий розвиток у сфері державної охорони здоров’я. Головне — знайти на це кошти.