Тема: Прес фільтраціЇ

Олексій ФЕЛДІ, юрист Юридичної групи LCF

 

Можливість касаційного оскарження рішень судів попередніх інстанцій наразі обмежена. Зокрема, підставами для такого оскарження має бути неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Водночас наявність у справі підстав касаційного оскарження ще не є гарантією того, що справу буде переглянуто касаційним судом по суті навіть після відкриття касаційного провадження.

Недавно на розгляді Верховного Суду перебувала касаційна скарга, в якій рішення судів попередніх інстанцій були оскаржені з підстав неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Зокрема, це стосувалося визнання неукладеним договору, який було частково виконано сторонами.

У зазначеній справі судом апеляційної інстанції було встановлено факт часткового виконання договору. Проте такий договір було визнано неукладеним.

З цього приводу в постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 викладено правову позицію про те, що не можна вважати неукладеним договір після його повного або часткового виконання сторонами. Аналогічна за змістом правова позиція викладена і в інших постановах Верхов­ного Суду, а також відображена у пункті 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними». Отже, можна стверджувати, що судова практика із вказаного питання є послідовною та незмінною.

Верховний Суд у справі, про яку йдеться, перевіривши наведені доводи касаційної скарги, спочатку відкрив касаційне провадження, заслухав доводи сторін по суті касаційної скарги і в подальшому прийняв ухвалу про закриття касаційного провадження.

Своє рішення про закриття касаційного провадження Верховний Суд обґрунтував тим, що висновки Верховного Суду про застосування норм права, на які посилається скаржник, зроблені за інших фактичних обставин (на думку Верховного Суду, у цій справі немає часткового виконання договору). При цьому Верховний Суд жодним чином не звернув увагу на те, що суд апеляційної інстанції достовірно встановив факт часткового виконання договору. Це, в свою чергу, призвело до того, що частково виконаний договір було визнано неукладеним.

Отже, відкриття касаційного провадження і прийняття рішення по суті має, все ж таки, суб’єктивний характер. Верховний Суд може не лише відмовити у відкритті касаційного провадження, а й закрити його після встановлення наявності підстав для його відкриття.

 

Володимир СКОК, заступник керуючого партнера АО LES

 

У 2019 році розпочата нова «Судова реформа — 2019». Першим кроком на шляху змін стало прийняття Закону № 193­IX від 16 жовтня 2019 року. Як зазначено в пояснювальній записці до цього Закону, прийняття останнього повинно було призвести до поліпшення доступу до правосуддя громадян України, забезпечити їх право на своєчасне та справедливе судове рішення.

Законом № 193­IX, серед іншого, скорочено склад Верховного Суду з 200 до 100 суддів.

Після зменшення кількісного складу ВС наступним кроком «Судової реформи — 2019» стало прийняття Закону № 460­ІХ від 15 січня 2020 року, яким запроваджено «касаційні фільтри», спрямовані, серед іншого, на значне зменшення навантаження на суддів ВС.

Варто зазначити, що до введення в дію «фільтрів» у касаційному порядку могло бути по суті оскаржене кожне незаконне рішення судів попередніх інстанцій. Однак з прийняттям Закону № 460­ІХ підстави для касаційного оскарження судових рішень звужено до чотирьох виключних випадків, лише за наявності яких в особи виникає право на касаційне оскарження судових рішень.

Із наведеного вбачається, що запровадження «касаційних фільтрів» суттєво обмежило право кожної особи — як фізичної, так і юридичної — на судовий захист, а саме — право на оскарження незаконних судових рішень до ВС. Таким чином, з введенням у дію «касаційних фільтрів» не кожне незаконне судове рішення може бути оскаржене в касаційному порядку. Окрім того, не можна не відзначити й той факт, що фільтри виписані доволі неоднозначно, що призводить до численних зловживань як з боку учасників процесу, так і самими суддями ВС.

З викладеного слідує, що обмеження підстав для касаційного оскарження незаконного судового рішення призвело до обмеження доступу до правосуддя.

Тобто законодавець, прагнучи зменшити навантаження на ВС, фактично обмежив конституційне право кожного на звернення до касаційного суду, встановивши фільтри.

У подальшому рішенням КСУ від 11 березня 2020 року № 4­р/2020 у справі № 1­304/2019(7155/19) визнано такою, що не відповідає Конституції України, частину 1 статті 37 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», якою встановлено, що «до складу Верхов­ного Суду входять судді у кількості не більше ста».

Таким чином, на сьогодні ми маємо таку ситуацію: зміни в законодавстві, пов’язані із зменшенням складу ВС з 200 до 100 суддів, наслідком яких стало введення в дію «касаційних фільтрів», визнано неконституційними через суперечність таких змін, серед іншого, статті 55 Конституції України, при цьому наслідки такої неконституційної норми у вигляді введення в дію «касаційних фільтрів», які обмежують гарантоване статтею 55 Конституції України право на судовий захист, а саме — на касаційне оскарження незаконних судових рішень, залишаються чинними.

Підсумовуючи викладене, треба зазначити, що введення так званих касаційних фільтрів фактично призвело до обмеження прав громадян на судовий захист, гарантованих статтею 55 Конституції України, що відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.

Андрій КРАВЧУК, старший юрист, адвокат ЮК ESQUIRES

 

З початку лютого законодавцем запроваджені виняткові випадки касаційного оскарження судових актів, що значно посилює роль апеляційних судів і тим самим покладає на адвокатів обов’язок більш ретельно вивчати практику Верховного Суду.

Нашвидкуруч підготувати касаційну скаргу, використовуючи Ctrl+c & Ctrl+v, та заяви по суті справи, подані в попередніх інстанціях, не вийде.

Тепер ініціювати касаційний розгляд справи можливо у випадках, якщо:

1) скаржник орієнтується у висновках Верховного Суду щодо застосування норм права в подібних правовідносинах і зможе їх застосувати в межах свого спору;

2) скаржник зможе вмотивовано обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подіб­них правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) скаржник вказує про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права в подібних правовідносинах;

4) скаржником наводяться безумовні підстави для скасування судового рішення;

5) скаржником наведені процесуальні порушення, які унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

За таких умов оціночні поняття «вмотивованість», «обґрунтованість», «подібність» можуть стати наріжним каменем на шляху відкриття касаційного провадження. Аналіз ЄДРСР дає підстави для висновку, що позиція Верховного Суду й адвокатів у наведених поняттях не завжди збігається, і, як наслідок, — відмова у відкритті касаційного провадження.

Треба мати на увазі, що у разі, коли Верховний Суд прийняв скаргу до розгляду, але надалі судом буде встановлено, що висновок щодо застосування норми права, на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, то касаційне провадження буде закрите. Поняття «подібний» також є оціночним і, порівнюючи спірні правовідносини, потрібно оцінювати за суб’єктним, об’єктним і змістовним критеріями.

Безумовно, наведені зміни процесуального закону звужують право особи на касаційне оскарження, але разом із цим розвантажує Верховний Суд і стимулює адвокатуру до кропіткої процесуальної діяльності. Сподіваємося, що суд касаційної інстанції напрацює сталу практику, яка забезпечить правову визначеність у застосуванні процесуальних фільтрів.

Ігор КАСЬЯНОВ, юрист АФ «Грамацький і Партнери»

 

Закон України від 15 січня 2020 року № 460­ІХ змінив підстави для касаційного оскарження виключно щодо судових рішень, якими вирішується спір по суті. При цьому підставами касаційного оскарження судових рішень, якими вирішено спір по суті, як раніше, є неправильне застосування судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Натомість деталізовано, що у касаційній скарзі має бути посилання або на застосування норми права судом апеляційної інстанції без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, або на необхідність відступлення від висновку, що викладений у постанові ВС та застосований судом апеляційної інстанції щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, або ж на те, що такого висновку ВС узагалі немає.

Безумовно, така деталізація підстав касаційного оскарження посилює вимоги до касаційної скарги, за якою буде відкрите касаційне провадження. При цьому, як показує практика суду касаційної інстанції, судді не вдаються до надмірно формального тлумачення підстав для касаційного оскарження. Так, касаційна скарга повинна містити посилання на висновок ВС, на необхідність відступлення від такого висновку або на його відсутність. Разом із тим ВС почав здійснювати правосуддя лише 15 грудня 2017 року. Однак, незважаючи на імперативність процесуальних кодексів, це не означає, що скаржники не мають права посилатися на постанови ВС України, від правових висновків яких до цього часу суд касаційної інстанції не відступав, про що свідчать дані Єдиного державного реєстру судових рішень.

Також важливим моментом є встановлення подібності правовідносин, адже скаржники позбавлені можливості посилатися на висновки ВС щодо застосування норми права у правовідносинах, що не є подібними. Інакше касаційна скарга підлягатиме залишенню без руху, а якщо касаційне провадження було відкрите — воно підлягає закриттю, що унеможливлює повторне звернення з касаційною скаргою.

На наш погляд, подібність правовідносин потрібно встановлювати через подібність суб’єктів (сторін спору), об’єкта та змісту правовідносин (взаємні права та обов’язки сторін). При цьому визначальне значення має саме зміст правовідносин, адже перші два елементи правовідносин можуть не відігравати чільного значення, якщо не йдеться про специфічні правовідносини, наприк­лад, що стосуються державного чи комунального майна тощо. А тому при посиланні у касаційній скарзі на постанову ВС треба упевнитися, що у сторін спору, який розглядається, та у сторін спору, стосовно якого ухвалено відповідну постанову суду касаційної інстанції, виникають подібні права та обов’язки.

Михайло ФЕДОРЕНКО, адвокат, керівник проєктів Практики вирішення спорів Juscutum

 

Основною метою нововведень стало вдосконалення порядку розгляду судових справ та, насамперед, розвантаження Верховного Суду. Якщо раніше сторони мали можливість звернутися з касаційної скаргою за загальною підставою: у разі неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, то після законодавчих змін підстави для касаційного оскарження звужено до таких:

1) застосування норми права без урахування правового висновку ВС щодо застосування норми у подібних правовідносинах (крім випадку наявності постанови ВС про відступлення від такого вис­новку); 2) обґрунтування необхідності відступлення від існуючого правового висновку ВС щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, який застосовано судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо немає вис­новку ВС щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) наявність грубих порушень норм процесуального права.

Статистика ВС за перше півріччя 2020 року свідчить про зменшення кількості касаційних скарг та справ, а саме: перебувало на розгляді — 85 099, не розглянуто на початок періоду — 50 722, надійшло на розгляд — 34 377, не розглянуто на кінець періоду — 39 848. Ці показники можуть свідчити як про дію нових «касаційних фільтрів», так і про збільшення кількості розглянутих справ ВС.

При цьому практика застосування «касаційних фільтрів» свідчить про неоднозначне їх тлумачення як з боку сторін, так і з боку суду. Постає питання: яких саме норм права (матеріальних або процесуальних) має стосуватись правовий висновок ВС?

Також нечітко сформульована норма щодо необхідності відступ­лення від існуючого правового висновку ВС, що дозволяє вважати підставою для перегляду застосування висновку, викладеного як у рішенні ВС, винесеному у складі колегії, палати чи Об’єднаної палати, так і Великої Палати. При цьому зазначена підстава є самостійною підставою для передачі справи на розгляд Об’єднаної палати або Великої Палати ВС залежно від складу суду, від виснов­ків яких виникає необхідність відступити.

У результаті роль касаційного суду виявляється суто формальною та зводиться лише до відкриття провадження та подальшої передачі справи на розгляд.

Однак у такому випадку касаційний суд повинен фактично повно і всебічно дослідити всі матеріали справи, як при повному розгляді, та за наявності підстав направити справу на розгляд Об’єднаної палати або Великої Палати ВС. Такий механізм у жодному разі не спрощує порядок розгляду та не розвантажує ВС.

Необхідно зазначити, що перші три підстави є найбільш розповсюдженими в аргументуванні необхідності касаційного перегляду справ, що свідчить про наявність головної проблеми — відсутності сталої судової практики ВС. Лише чітке визначення «касаційних фільтрів» та формування єдиної судової практики дасть змогу розвантажити ВС та призведе до підвищення якості правосуддя.

Руслана ЗЕЛЕНА, старша юристка PRAVO GARANT

 

8 лютого 2020 року набули чинності зміни до ГПК, ЦПК та КАС України, якими, серед іншого, запроваджено так звані процесуальні фільтри в питанні касаційного оскарження судових рішень. Відповідні зміни мають на меті розвантажити Верховний Суд для виконання ним своєї основної функції — забезпечення єдиної, сталої судової практики правозастосування.

Нові підстави для касаційного оскарження судових рішень лише звузили можливість для відкриття касаційного провадження. На мій погляд, законодавець передчасно ввів «касаційні фільтри».

Щодо самих підстав касаційного оскарження, то три з чотирьох безпосередньо пов’язані з висновками Верховного Суду щодо застосування тієї чи іншої норми. Так, у процесуальних кодексах зазначено, що рішення суду в касаційному порядку може бути оскаржене в разі неправильного застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права та винятково у разі, якщо:

1) суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) немає висновку Верховного Суду з питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Загальновідомий факт, що в практиці Верховного Суду відсутня одноманітність, з питання застосування однієї норми права може існувати дві взаємовиключні позиції Верховного Суду. Також у чинному законодавстві немає дефініції «подібні правовідносини», однак, як показує практика, Верховний Суд у своїх ухвалах самостійно надає тлумачення цього терміна.

Вважаю, що для жорсткого обмеження осіб у праві на касаційне оскарження законодавець мав бути впевненим на 100 %, що відправлення правосуддя на рівні судів першої та апеляційної інстанцій відбувається на максимально високому та професійному рівні, до чого Україна прагне, однак правосуддя все ще потребує вдосконалення якості.

Вичерпний перелік підстав для касаційного оскарження дає широке поле Верховному Суду розвантажитись, однак не забезпечує реалізацію права на касаційне оскарження як однієї зі складових права доступу до правосуддя.

Як свідчить ЄДРСР, велика кількість касаційних скарг повертається Верховним Судом їх заявникам через недоведення підстав для оскарження.

З аналізу ухвал, наприклад Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, про повернення касаційних скарг (яких значно більше, ніж ухвал про відкриття провадження) можна виокремити вимоги до змісту касаційної скарги, наприклад, з підстав оскарження, передбачених пунктом 1 частини 4 статті 328 КАС України.

Так, у скарзі необхідно зазначити: 1) максимально детально, в чому полягає незгода скаржника з висновками суду, з якими він не погоджується; 2) здійснювати посилання на норми права, які неправильно застосовані під час прийняття такого висновку із зазначенням висновку Верховного Суду, який не було враховано; 3) обов’язково довести ознаки подібності правовідносин із відповідною постановою Верховного Суду, але навіть дотримання цих вимог не гарантує відкриття касаційного провадження.

Резюмуючи викладене, зазначу, що будь­який перехідний період є складним, однак вважаю, що лише час усе розставить по місцях: чи­то будуть внесені зміни до процесуальних кодексів щодо підстав касаційного оскарження, чи­то перегляд судами апеляційної інстанції справ стане настільки якісним, що потреба в касаційному оскарженні у більшості випадків відпаде.

 

Крістіна ШАПОВАЛОВА, адвокатка, старша юристка міжнародної судової практики ETERNA LAW

 

До запровадження «касаційних фільтрів» сторони мали практично безмежні можливості касаційного оскарження судових рішень, після — оскарження може мати місце у випадках, прямо встановлених процесуальним законом.

На сьогодні касаційна скарга може бути подана на: рішення суду першої інстанції (після апеляційного перегляду) та постанову апеляції; вичерпний перелік ухвал суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку та ухвал апеляції.

Підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права:

—якщо суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах;

—якщо є необхідність відступлення від висновку Верховного Суду;

—якщо немає висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

—якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених низкою норм процесуальних кодексів (безумовні процесуальні підстави для скасування рішення з направленням справи на новий розгляд).

Недосконалість юридичної техніки призвела до виникнення ряду спірних питань та різного правозастосування.

Немає єдиного розуміння та законодавчого визначення, що саме вважається «правовим висновком» Верховного Суду.

Суд вирішує питання про подібність правовідносин ще на стадії відкриття касаційного провадження у справі без дослідження матеріалів та обставин справи.

Враховуючи відсутність офіційної систематизації правових вис­новків Верховного Суду, судді самі не завжди можуть бути обізнані про відступлення від правового висновку.

 

Не підлягають касаційному оскарженню:

—рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали апеляційної інстанції у справах, рішення в яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом;

—судові рішення у малозначних справах, у справах з ціною позову, що не перевищує 500 прожиткових мінімумів (ГПК України), 250 прожиткових мінімумів (ЦПК України), у справах незначної складності та інших, розглянутих за правилами спрощеного провадження (КАС України).

 

Обмеження у доступі до касаційного оскарження не є абсолютним, якщо:

—касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

—особа, яка подає касаційну скаргу, позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

—справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника;

—суд відніс справу до категорії малозначних помилково.

 

Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Встановлені законодавцем критерії допуску справ до Верховного Суду не є чіткими та містять оціночні поняття, як наслідок, ще на стадії прийняття скарги (допуску до касації) кожна справа оцінюється суб’єктивно. Верховний Суд не має проявляти надмірний формалізм у застосуванні законодавчих положень, а єдність судової практики (концепт правової визначеності) має досягатися за умови справедливого дотримання права особи на доступ до суду.

 

Олександр РУДЕНКО, радник KPMG Law Ukraine

 

Пів року тому в Україні змінилися правила касаційного оскарження у цивільному, господарському та адміністративному судочинстві, зокрема Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460­IX від 15 січня 2020 року були внесенні зміни щодо підстав оскарження в касаційному порядку судових рішень апеляційної інстанції. Так, касаційне провадження буде відкрите виключно за наявності таких підстав: суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми у подібних правовідносинах; у разі обґрунтування необхідності відступлення від існуючого висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо немає висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; у разі наявності грубих порушень норм процесуального права.

Запровадження «касаційних фільтрів» є абсолютно новим процесуальним інститутом, який був сприйнятий юридичною спільнотою досить неоднозначно. З одного боку, такі зміни спрямовані на протидію зловживання процесуальними правами учасниками судового провадження та розвантаження Верховного Суду від надмірної кількості справ. З іншого боку, впровадження таких «фільтрів» може призвести до штучного обмеження права особи на оскарження судових рішень, що, в свою чергу, матиме наслідком ще більшу правову невизначеність в окремих категоріях справ. Окрім цього, Верховний Суд уже на етапі відкриття касаційного провадження зобов’язаний вирішити справу та з’ясувати, чи суд апеляційної інстанції законно та обґрунтовано прийняв рішення з урахуванням раніше викладених висновків Верховного Суду, що не є властивим аналізом для такого етапу, як відкриття касаційного провадження.

Хоча встановлення «касаційних фільтрів» відповідає світовій практиці та позиції Європейського суду з прав людини, відповідно до якої право на оскарження судових рішень не є абсолютним і може підлягати дозволеним обмеженням, однак на практиці виникає багато проблемних питань: чимала кількість випадків, коли наявні два різних висновки Верховного Суду щодо застосування однієї і тієї ж норми законодавства; неодноразова зміна Верховним Судом своїх правових позицій щодо застосування одних і тих самих норм права за короткий проміжок часу; відсутність єдиної бази для пошуку актуальних висновків Верховного Суду, оскільки функціонал ЄДРСР не передбачає можливості пошуку висновків Верховного Суду взагалі, до того ж не завжди постанови Верховного Суду вчасно вносяться до ЄДРСР.

Сподіваємося, що найближчим часом існуючі проблемні питання буде виправлено або шляхом внесення відповідних змін до процесуальних кодексів, або шляхом формування Верховним Судом однозначної позиції при застосуванні «касаційних фільтрів», що сприятиме формуванню правової визначеності як наріжного елемента утвердження верховенства права.

Дмитро САЛІВОН, адвокат АО «РЕВЕЛІН ІНФОРМЕЙШН ГРУП»

 

Кожному юристу, який представляє інтереси клієнта в суді, відомо, що судовий процес має свою стратегію і тактику.

У ХХІ сторіччі, в епоху ери інформатизації, кожен практикуючий адвокат має у своєму розпорядженні технічне забезпечення, необхідне для роботи, — ноутбук, принтер, жорсткий диск, флешки, а також камеру з мікрофоном, якщо така не вбудована в ноутбук.

Не секрет, що епідемія COVID­19 відобразилась на всіх сферах життя суспільства, в тому числі й на судовій системі.

Очевидним є те, що недобросовісні учасники спору, тобто ті, які з високою долею вірогідності порушили права позивачів або причетні до цього, розглядають введені карантинні заходи як можливість продовжувати не виконувати свої зобов’язання або зловживати своїми процесуальними правами й усіляко затягувати строки розгляду судового спору. Так, усі суди країни були засипані клопотаннями про відкладення розгляду справи «у зв’язку з неможливістю явки представника», що ледь не стало свого роду «мантрою» на підставі того, що в Україні введено карантинні заходи і представник сторони не може забезпечити свою явку.

Законодавець відреагував на це тим, що були внесені зміни до процесуальних кодексів. Сторони отримало право брати участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів та електронного цифрового підпису. Тим самим відбулося «друге пришестя» впровадження ЄСІТС, яка вже давно повинна була функціонувати на повну, спрощуючи життя як представникам сторін, так і суддям. Це дуже прогресивний крок, але вважаю, що він був зроблений із запізненням, унаслідок чого були грубо порушені строки розгляду справ, а в судах знову накопичились нові позовні заяви.

Попри це, суди дуже оперативно запропонували учасникам справ різне програмне забезпечення, як EasyCon, Microsoft Teams тощо, що є дуже простим у застосуванні і зручним як для суддів, так і для учасників спорів.

Однак звертаю увагу, що сторони отримали лише право на участь у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, а не зобов’язані це робити під час введення карантинних заходів.

Враховуючи, що восени очікується новий виток епідемії, була б дуже цікавою і продуктивною практика судів, якби у період жорсткого карантину і неможливості явки сторін на судове засідання, суди б виносили ухвали, якими б зобов’язували сторони користуватися власними технічними засобами в режимі відеоконференції. Можливо, у разі ухвалення законопроєкту № 3707 про електронний виконавчий документ, доцільно було б надсилати учасникам справи судові рішення в електронній формі, що значно економило б і час, і витрати.

Мабуть, єдиного рецепту протидії зловживанням опонента щодо затягування розгляду справи у зв’язку з карантином немає, однак необхідно, як завжди, звертати увагу на дрібниці. На власному дос­віді я в судовому засіданні з десяток разів домагався відхилення клопотань відповідача про відкладення у зв’язку з тим, що в клопотанні не було обґрунтовано належними доказами (або взагалі доказами!) неможливість явки сторони на судове засідання, її дійсне місцезнаходження і неможливість явки до суду в межах однієї адміністративно­територіальної одиниці, факт того, що представник перебуває на самоізоляції та інше. Тобто в цьому випадку потрібно застосовувати критичний підхід, а посилання в клопотанні лише на норми закону є недостатнім. У такому випадку вважаю, що суди займали справедливу позицію, відхиляючи клопотання, не підкріплене доказами, і продовжували розгляд справи.

Якщо справа є малозначною або у справі можливо відкрити спрощене провадження без виклику сторін, то чому б ні, оскільки зменшується ризик зловживання з боку опонента.

Підсумовуючи викладене, згадую приказку, що курчат по осені рахують. Отже, спостерігатимемо, як розгортатимуться події далі.

 

Євген ДЯДЮК, адвокат ЮФ Redcliffe Partners, к.ю.н.

 

Насправді відрізнити спроби затягування від реальної потреби перегляду неправосудного судового рішення, особливо у випадках «кваліфікованої» організації процесу затягування стороною, яка програла, складно через суб’єктивність такої оцінки. Хто і в яких випадках скаже, що є «оптимізацією податкового навантаження», а що — «мінімізацію»? Певно, тільки суд.

Так само і в нашому випадку щодо формування точки зору до категорій «перегляду неправосудного рішення суду» та «затягування виконання рішення суду шляхом його оскарження» — де грань між дотриманням конституційного принципу про справедливий судовий розгляд та імперативністю процесуальних норм? Якщо спір між сторонами дійшов до суду — то вони вже мають протилежні інтереси, і рішення суду першої інстанції не може бути постановлене в інтересах обох сторін, що і тягне за собою подальше його оскарження. Навіть після внесення змін до процесуальних кодексів щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ.

Одним із правових механізмів протидії затягуванню на стадії перегляду рішення суду Верховним Судом, є:

—у господарському процесі — після отримання копії касаційної скарги можна направити до суду заперечення проти відкриття провадження у справі, після відкриття провадження у справі за касаційною скаргою — продублювати ці ж доводи в окремому клопотанні про закриття касаційного провадження у справі в порядку статті 296 ГПК України, також можна навести ці ж аргументи і у відзиві на касаційну скаргу;

—в адміністративному і цивільному процесах — після отримання ухвали суду з копією відповідної скарги можна направити окреме клопотання про закриття касаційного провадження у справі в порядку статті 339 КАС України або статті 396 ЦПК України (із додатковим зазначенням мотивів необґрунтованості скарги у відзиві на касаційному скаргу).

Тобто звертати увагу суду касаційної інстанції на явне затягування іншою стороною належного і повного виконання рішення суду, особливо у разі явного порушення строків, форми і порядку подання відповідної скарги — необхідно.

За своєю суттю запровадження будь­яких «фільтрів» має на меті розвантаження суду касаційної інстанції, і на це, до речі, було зроблено наголос при внесенні змін до Закону України «Про судовий збір» у частині збільшення розміру судового збору при подачі відповідної скарги. Чим не «фільтр»?

Отже, неправильно говорити, що так званих фільтрів раніше не було. Певні запобіжники всеосяжності касаційного оскарження існували завжди, як от обов’язкове попереднє апеляційне оскарження; строк і порядок касаційного оскарження і розгляд таких скарг (неперегляд всієї справи по суті, а виключно правильність застосування норм матеріального права і процесуального законодавства); законодавча зміна юрисдикції розгляду окремих категорій спорів (соцвиплати) тощо.

Оцінювати доцільність змін до порядку касаційного оскарження, як видається, ще рано (маркером має бути розв’язання тих проблем, якими обґрунтовувались такі зміни, наприклад, статистика поданих скарг до Верховного Суду на кінець 2020 року тощо), але прогалинами у застосуванні нововведень при касаційному оскарженні, на мій погляд, є віднесення багатьох питань на розсуд суду, наявність оціночних термінів «фундаментальне», «значний суспільний інтерес», «обґрунтованості», «подібності».

Також не додає зрозумілості питання, якщо «висновку Верхов­ного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах» надається таке значення при перегляді рішень суду (пункти 1–3 частини 2 статті 287 ГПК України, пункти 1–3 частини 4 статті 328 КАС України і пункти 1–3 частини 2 статті 389 ЦПК України), то чому не в усіх рішеннях Верховного Суду він текстуально чітко виокремлений? Яку частину рішення Верховного Суду можна вважати висновком?

Додатково, в яких постановах — Великої Палати, Об’єднаної палати, палати чи колегії — має бути сформований вказаний вис­новок і яким чином врегульовано «ієрархію» висновків Верхов­ного Суду, якщо у них містяться висновки щодо питання застосування однієї і тієї ж норми права у подібних правовідносинах?

Наостанок, своє відношення до впровадження «фільтрів» можна проілюструвати точками зору окремих суддів Верховного Суду, з якими я погоджуюсь і які обережно висловились за те, щоб обов’язково мати певні елементи самообмеження юрисдикції суду касаційної інстанції, але кардинально не у такому вигляді.

Тож питання доступу до правосуддя, одним із елементів якого є право на перегляд рішення суду у касаційному порядку, насправді залишається відкритим, принаймні, до чергових законодавчих змін.