Проблема: Вчинити примус

Євген ПІДЛІСНИЙ

Питання застосування примусових медичних заходів виникають регулярно, проте у світлі розповсюдження COVID­19 воно набуло ще більшої актуальності

Примусові медичні заходи стосуються не лише обов’язкового щеплення, а й багатьох інших випадків, коли примусова медицина необхідна для збереження здоров’я та життя як оточуючих, так і осіб, щодо яких вона застосовується.

Характерно, що торік, ще до розповсюдження коронавірусу, ВОЗ уперше внесла відмову від вакцинації до щорічного списку десяти найбільших проблем охорони здоров’я, над якими ця міжнародна організація має працювати. Так, у багатьох країнах нещепленим дітям забороняється відвідувати школи та дитячі садки, а обов’язковість окремих щеплень може розповсюджуватися і на дорослих. Повна вакцинація є обов’язковою умовою допуску дітей до навчальних закладів у багатьох західних країнах, зокрема в Австралії, Німеччині, Франції, Чехії, частині провінцій Канади. У деяких країнах можна отримати звільнення від обов’язкових щеплень з огляду на стан здоров’я, ідеологічні чи релігійні міркування. Проте у разі епідемії невакцинованих дітей у таких країнах можуть відсторонювати від відвідування шкіл та дитячих садків, а на рівні окремих штатів США та в деяких країнах узагалі передбачена можливість примусової вакцинації. Може передбачатися й покарання за відмову від щеплення, як, наприк­лад, у Франції, де за це батькам загрожує штраф або навіть позбавлення волі. А в австралійському штаті Новий Південний Уельс прямо заборонено відмовлятися від вакцинації з ідеологічних міркувань, а у випадку допуску до навчального закладу дітей, що не відповідають вимогам обов’язкової вакцинації, відповідальність несе керівник навчального закладу.

У США обов’язковість вакцинації в школах встановлюється не федеральним урядом, а окремими штатами. Причому законодавство всіх 50 штатів та федерального округу Колумбія передбачає обов’язкову вакцинацію як умову відвідування державних шкіл, а в 46 штатах і в федеральному окрузі Колумбія вона є необхідною для відвідування приватних шкіл. Дев’ять країн Європейського Союзу мають закони про обов’язкову вакцинацію для всіх дітей, в інших країнах вона відбувається на добровільній основі, проте у деяких країнах, таких як ­Німеччина та Греція, законодавство хоч і не передбачає обов’язкове щеплення, проте батьки зобов’язані надати свідоцтво про проходження дитиною вакцинації при прийомі до навчального закладу.

 

Показовий прецедент

У світі є чимало прецедентів, коли вакциновані отримували компенсації як у судовому, так і в позасудовому порядку за ускладнення та погіршення здоров’я. У США з 1988 року діє The National Vaccine Injury Compensation Program — програма допомоги тим, хто постраждав від вакцинацій, і відповідний спеціалізований суд, який розглядає такі справи. За весь час дії програми загальна сума виплат склала 4,5 млрд дол., а на рік у середньому з’являються близько тисячі таких кейсів. У США загальне правило передбачає обов’язкове щеплення для дітей, за винятком окремих штатів. Наприкінці 2018 року в Нью-Йорку постала проблема з розповсюдженням кору, і більшістю заражених виявилися вихідці з ортодоксальних юдейських громад, де багатьох дітей не прищеплюють з релігійних міркувань. Місцева влада зобов’язувала жителів окремих районів міста зробити щеплення протягом 48 годин, а тим, хто відмовлявся, загрожував штраф у тисячу доларів. Проте такі заходи не виявилися ефективними, і у червні минулого року було скасовано релігійні міркування як належну причину для відмови від щеплення — донедавна вони не бралися до уваги лише у штатах Каліфорнія, Мен, Міссісіпі та Західна Вірджинія. Та й в інших штатах для того, щоб така відмова була законною, треба отримати або відповідну довідку від уповноваженої особи, або здійснити інші дії, які ускладнюють можливість відмови.

Показовим є судовий прецедент, коли у 1905 році Верховний суд США розглянув справу «Якобсон проти Массачусетс» у зв’язку з ­примусовою вакцинацією від віспи. Тоді суд ухвалив, що обов’язковість щеплення не порушує положення Конституції, які декларують право на свободу, оскільки воно знаходиться в межах законодавчих обмежень, яким кожна людина може піддаватися в обов’язковому порядку для загальносуспільного блага. У рішенні суду зазначено, що особиста свобода не може існувати, якщо кожна людина має право діяти без огляду на те, що її дії можуть призвести до обмеження прав і свобод інших. Суд визначив, що держава може вимагати вакцинації, якщо експертне співтовариство в галузі охорони здоров’я вважатиме це за необхідне для громадського здоров’я або безпеки. Хоча цьому судовому прецеденту вже понад 100 років, проте його положення не були переглянуті і воно застосовується досі, навіть попри неможливість гарантії повної безпеки вакцинації для кожної конкретної людини. Верхов­ний суд не дозволив одній людині відмовитися від вакцинації, поки вона знаходиться у взаємодії з іншими людьми на тій підставі, що такий виняток позбавив би законодавця можливості здійснювати контроль за охороною здоров’я та безпекою при загрозі епідемій. Єдиний виняток з обов’язкової вакцинації в таких випадках запропоновано зробити для очевидних або медичних доведених фактів того, що вакцинація серйозно погіршить здоров’я або, можливо, призведе до смерті.

 

Щеплення в проєкті

У Верховній Раді України сьогодні знаходиться законопроєкт № 4142 про систему громадського здоров’я, який у статті 41 передбачає обов’язкові профілактичні щеплення з метою запобігання окремим захворюванням. Він у частині 6 статті 32 передбачає, що дітям, які не отримали профілактичних щеплень згідно з календарем щеплень, відві­дування закладів освіти і дитячих закладів оздоровлення та відпочинку забороняється. У разі якщо профілактичні щеплення дітям проведено з порушенням установлених строків у зв’язку з медичними протипоказаннями, то за окремих умов лікарі можуть прийняти рішення про їх допуск до відповідних закладів освіти чи дитячих закладів оздоровлення та відпочинку. Спроби не допускати неприщеплених дітей до навчання були й раніше, проте вони не були успішними. Крім того, законопроєктом передбачаються обмеження щодо доступу до роботи невакцинованих дорослих і презумпцію згоди на проведення щеплень. Причому на сьогодні діє презумпція незгоди. Також пропонується розширити повноваження Міністерства охорони здоров’я та Кабінету Міністрів встановлювати карантинні обмеження, залучати правоохоронні органи для заходів із захисту суспільного здоров’я, а список з чинних шести обов’язкових щеплень розширити до одинадцяти. Зрозуміло, що заходи з обов’язкового щеплення мають здійснюватися за рахунок бюджетних коштів, проте є великі сумніви, що багатьом не доведеться вакцинуватися за власний кошт у приватних медичних закладах, проте законопроєктом не передбачається механізм компенсації таких витрат. Суттєвим є також питання, чи буде включена вакцина від ковронавірусу до списку обов’язкових. З одного боку, проєкт закону № 4142 створює для цього передумови, проте з іншого — до переліку хвороб, від яких треба обов’язково вакцинуватися, ковронавірус не потрапив.

 

Згода на лікування

Українське законодавство зобо­в’язує лікарів отримати згоду на лікування пацієнта. Така вимога міститься у Порядку госпіталізації пацієнтів бригадами швидкої медичної допомоги у лікувально-профілактичні установи, затвердженим Міністерством охорони здоров’я 1 червня 2009 року. Згідно із ним після огляду та надання медичної допомоги керівник бригади у разі наявності показань повинен отримати згоду пацієнта (його родичів або законних представників) на госпіталізацію. Разом із тим Порядок передбачає, що у випадку виявлення або підозри, що у пацієнта є карантинна інфекція, слід діяти відповідно до Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». У статті 28 цього закону йдеться про те, що особи, хворі на особливо небезпечні інфекційні хвороби, в разі відмови від госпіталізації підлягають примусовому стаціонарному лікуванню, а носії збудників зазначених хвороб та особи, які мали контакт з такими хворими, обов’язковому медичному нагляду і карантину. Хоча такі положення за своїм змістом є обмеженнями свободи, проте вони є необхідними для забезпечення безпеки оточуючих. Разом із тим факт хвороби ще має бути підтверджено відповідними лікарськими документами, у разі відсутності яких можна говорити про незаконну госпіталізацію і незаконні дії лікарів. У таких випадках є підстави вимагати припинення обмеження конституційних прав на свободу та недоторканність і звертатися до правоохоронних органів.

Наразі виникає логічне запитання: чи можна вважати порушення карантину або обсервації відмовою від госпіталізації і, відповідно, застосовувати примусову госпіталізацію? З усього наведеного вище можна зробити висновок, що так. І хоча законодавчо чітко не передбачене покарання за відмову від госпіталізації, проте в прийнятому 17 березня 2020 року Законі України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» вказано, що порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України  «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами тягне за собою накладення штрафу. Крім того, якщо такі дії призвели або могли призвести до поширення хвороби і тим більше, якщо це спричинило смерть або інші тяжкі наслідки, порушникові загрожує позбавлення волі.

 

Відповідальне слідування

Іншим актуальним питанням є відмова від лікування, коли це ставить під загрозу життя та здоров’я людини, особливо коли це стосується дітей або інших осіб, які не можуть у повній мірі розуміти наслідки своїх дій. У багатьох європейських країнах медики можуть звернутися до суду, якщо батьки виступають проти запропонованого ними лікування. У Верховній Раді знаходиться законопроєкт № 3625 про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення прав та інтересів дітей, а також осіб, визнаних недієздатними, у сфері охорони здоров’я, який передбачає, що у випадку загрози життю дитини до 14 років лікарі можуть скликати консиліум і самостійно прийняти рішення, повідомивши про це соціальний орган опіки та піклування. На думку авторів законопроєкту, неврегульованим залишається питання забезпечення інтересів дітей, стан здоров’я яких потребує медичного втручання, проте законні представники дитини відмовляються від такої допомоги, зокрема, з релігійних переконань, погоджуючись на смерть або каліцтво дитини, або коли взяти у них відповідну згоду неможливо. Крім цього, потребує врегулювання питання застосування методів діагностики, лікування і лікарських засобів при психічному розладі дитини або особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, психіатричного догляду таких осіб, надання їм амбулаторної психіатричної допомоги, госпіталізації до психіатричного закладу у ситуаціях, коли дитина має тільки одного з батьків, який не згоден з відповідними процедурами, або питання щодо законного представництва таких осіб ще не вирішені. А також у випадках, коли законний представник дає відмову, що може мати для дитини або недієздатної особи тяжкі наслідки. Це, по суті, відповідає статті 6 Конвенції про права дитини, в якій йдеться про те, що діти мають невід’ємне право на життя і держава має забезпечувати виживання і здоровий розвиток у максимально можливій мірі. У чинному українському законодавстві також передбачено, що у виняткових випадках держава може брати на себе відповідальність за неповнолітнього. Наприклад, стаття 170 Сімейного кодексу України передбачає, що у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків.

Для теми примусового надання медичної допомоги має значення постанова Європейського суду з прав людини від 10 червня 2010 року у справі релігійної громади Свідків Ієгови у Москві проти Російської Федерації. Тоді справа стосувалася, зокрема, смерті члена релігійної секти, що відмовився від переливання крові, без якого він помер. Європейський суд зазначив, що суть Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає у повазі достоїнства і свободи людини, а поняття «самовизначення» та «особиста автономія» є важливими принципами, що лежать в основі тлумачення гарантій їх дотримання. Можливість вести такий спосіб життя, який громадянин обрав з власної волі, включає і можливість здійснювати діяльність, яка сприймається як шкідлива чи небезпечна для фізичного стану цього громадянина. При наданні медичної допомоги, навіть у тих випадках, коли відмова від конкретного методу лікування може призвести до летального результату, примусове медичне лікування без згоди дієздатного, повнолітнього пацієнта є втручанням у його право на фізичну недоторканність та посяганням на права, гарантовані статтею 8 Конвенції.

-->