International: Творити прецедент

Найбільш знакові прецеденти американського правосуддя виходять за межі країни їх прийняття

З приводу прецедентів в американській правовій системі сперечаються, їх приміряють до реалій різних країн, а подекуди беруть на озброєння законодавці. Вони не просто цікаві — вони можуть стати в нагоді передусім з точки зору логіки їх прийняття та закладених у них правових принципів. Найчастіше вони неоднозначно сприймаються суспільством та самими суддями і присяжними, які їх приймають, про що свідчить той факт, що терези Феміди схиляться на користь однієї із сторін з невеликою перевагою. Перший і свіжий прецедент, що виник у листопаді цього року, розколов американське суспільство, вкотре актуалізувавши дискусію щодо володіння зброєю. Ця дискусія час від часу виникає і в Україні.

 

Право на самозахист

19 листопада цього року присяжні окружного суду міста Кеноша у штаті Вісконсін визнали невинуватим 18­річного Кайла Ріттенхауса, який у серпні 2020 року застрелив двох людей і поранив ще одного на акції Black lives matter. З нього були зняті всі п’ять обвинувачень — присяжні вирішили, що юнак діяв з метою самооборони. При цьому звинувачення в незаконному володінні небезпечною зброєю в неповнолітньому віці суддя відкинув ще на початку процесу з огляду на закон штату про відкрите носіння зброї. Це рішення оскарженню не підлягає. Друга поправка американської Конституції говорить, що «оскільки добре організоване ополчення необхідне для безпеки вільної держави, право народу зберігати та носити зброю не повинно порушуватися», і саме вона стала визначальною.

Увечері 25 серпня 2020 року 17­річний на той час Кайл Ріттенхаус з напівавтоматичною гвинтівкою, придбаною на ім’я повнолітнього товариша, опинився серед тих, хто захищав майно у місті від погромів з боку прихильників Black lives matter. Самі ж масові заворушення розпочалися внаслідок того, що у місті поліцейський важко поранив місцевого жителя під час затримання. Кадри з відео свідчать, як Ріттенхауз тікав від розлюченого чоловіка і, коли останній вже майже наздогнав його, Ріттенхауз розвернувся і зробив чотири постріли. На іншому кадрі він біжить від натовпу, проте падає на асфальт і кілька осіб намагаються його атакувати, внаслідок чого він знову застосовує зброю: той, хто намагався вдарити його скейтбордом, загинув, інший же нападник, що діставав пістолет, зазнав поранення руки.

Суду не бракувало свідчень стосовно трагічних подій того вечора, всі вони були чітко зафіксовані і було достатньо свідків. Дискусії викликала класифікація дій підсудного, тобто чи можна їх вважати необхідною самообороною. Сторона обвинувачення виходила з того, що громадянин, який спровокував небезпечну ситуацію, не може прикриватися самообороною, оскільки він приніс зброю і спрямовував її на людей із загрозою їхньому життю. Захист же доводив, що Ріттенхауз діяв відповідно до законодавства Вісконсіна, яке дозволяє вести вогонь на ураження у тих випадках, коли це необхідно, щоб запобігти смертельній загрозі або загрозі фізичної розправи. Усе це відбувалося під пильним оком преси та громадськості, причому ті, хто виступав проти Ріттенхауза, подекуди поводилися агресивно і тиснули на суд та присяжних. Хоча це рішення було прийнято не Верховним судом, а федеральним і судді інших штатів не зобов’язані використовувати його як прецедент, проте суспільна вага його надзвичайно велика, і в майбутньому нехтувати цим прецедентом буде складно.

 

Коли суд відмовляється від повноважень

Рішення у справі «Марбері проти Медісона» називають одним із найважливіших в історії американського Верховного суду — саме воно встановило принцип судового контролю та окреслило повноваження Верховного суду щодо оцінки дій законодавчих та виконавчих органів влади на предмет їх відповідності Конституції. Причому якщо в українських реаліях органи влади намагаються взяти на себе якомога більше повноважень, то в США головна судова інстанція країни пішла шляхом самообмеження.

Підставою для справи став спір після президентських виборів 1800 року, на яких демократ Томас Джефферсон переміг чинного на той час президента­федераліста Джона Адамса. Попри свою поразку, федералісти продовжували залишатися при владі до весни 1801 року і перед своїм відходом від влади мали намір здійснити реформу федеральних судів шляхом внесення змін до Акта про судоустрій 1789 року, з огляду на що 13 лютого 1801 року було прийнято Акт про суди, яким Верховний суд звільнявся від зобов’язань окружного суду, а його склад було зменшено з шести до п’яти членів. 27 лютого того ж року, в один з останніх днів свого перебування при владі, федералісти провели через Конгрес акт, що надавав президенту право призначати мирових суддів в окрузі Колумбія. Також було введено низку нових судових посад, у тому числі 42 мирових суддів округу Колумбія. Верхня палата парламенту — Сенат — затвердила ці призначення. Президент підписав відповідні накази, державний секретар Джон Маршалл скріпив їх печатками та мав вручити всім новопризначеним суддям, проте перед своїм виходом у відставку так і не зробив цього стосовно чотирьох суддів, включаючи майбутнього позивача Уїльяма Марбері.

Джеймс Медісон, держсекретар нового президента Томаса Джефферсона, у свою чергу, відмовився вручити накази про призначення з огляду на те, що федералісти, які позбувалися влади, у такий спосіб намагалися поставити лояльних до себе людей на суддівські посади. Невдовзі після вступу на свою посаду Томас Джефферсон розпорядився не відправляти накази про призначення чотирьом новообраним суддям, а самі призначення анулювати. У цей же час Джона Маршалла, який напередодні скріпив печатками всі накази на 42 суддів, було призначено головою Верховного суду, і саме справа, до якої він недавно мав відношення, стала його першою справою на новій посаді.

У грудні 1801 року Марбері подав позов до Верховного суду, вимагаючи від держсекретаря Медісона вручити йому наказ про призначення мировим суддею. Гостроти справі додало те, що новообраний президент Джефферсон публічно заявив, що він не має намірів призначати Марбері на суддівську посаду, навіть якщо таке рішення прийме Верховний суд. Перед судом стояла непроста дилема: у разі прийняття рішення на користь Марбері можна передбачити, що воно не буде виконане і, як наслідок, це підірве авторитет судової гілки влади. Якщо ж прийняти рішення на користь Медісона, то це можна було б розцінити як надмірну лояльність новому президенту, а позивачу було б відмовлено у задоволенні його вимог без належних на те підстав.

Суд, співставивши положення Акта про судоустрій зі статтею 3 Конституції, яка визначає юрисдикцію Верховного суду, дійшов висновку, що Акт суттєво розширює компетенцію Верховного суду, а це суперечить Конституції. Сам же Верховний суд при вирішенні подібних питань може діяти лише як суд апеляційної інстанції. Суд визначив, що хоча Медісон і повинен був залишити Марбері на своїй посаді, проте закон, який надає Верховному суду право змусити Медісона зробити це, не відповідає Конституції, а тому він не має повноважень винести рішення у цій справі. Таким чином, Верховий суд вирішив не лише конкретну справу, але й подальшу роль Верховного суду в суспільних процесах країни, закріпивши за ним роль законодавчого арбітра останньої інстанції, включаючи право скасовувати закони.

 

Право на мовчання

Усім знайомий вислів «Ви маєте право зберігати мовчання. Якщо ви відмовитеся від цього права, все, що буде вами сказано, може і буде використано проти вас у суді. Ви маєте право на адвоката та його присутність під час допитів, якщо ви не можете дозволити собі адвоката, то його вам буде надано безкоштовно. Під час допитів ви можете вирішити скористатися у будь­який час цими правами, не відповідати на жодні запитання і не робити жодних заяв». За відсутності цього «попередження Міранди» результати будь­яких допитів затриманого не можуть бути використані в суді — вони розглядатимуться як такі, що отримані несправедливим шляхом через самозвинувачення та за відсутності юридичної допомоги. Натомість ці дві гарантії розглядаються як забезпечення підозрюваним рівності з іншими учасниками кримінального провадження.

3 березня 1963 року поблизу столиці штату Арізона міста Фенікс було викрадено та зґвалтовано вісімнадцятирічну дівчину. Через десять днів було заарештовано підозрюваного у вчинені цього злочину — 22­річного Ернесто Артуро Міранду, раніше затримуваного поліцією за хуліганство та крадіжки і який мав психічні розлади. Постраждала, хоча і не назвала конкретно злочинця з­поміж показаних їй трьох чоловіків, проте заявила, що Міранда більше за всіх на нього схожий. На підставі цього слідчі вирішили, що Міранда і є злочинець, про що йому і заявили. Попри те, що спочатку Міранда упирався і стверджував, що він невинуватий, вже через дві години він під тиском написав письмове зізнання у скоєнні злочину, причому на кожній сторінці були дописки про те, що він дає показання добровільно і з повним розумінням юридичних прав.

Невдовзі розпочався судовий процес над Мірандою. Основним аргументом захисту було якраз те, що Міранда не був у будь­який спосіб попереджений про право зберігати мовчання і право на юриста відразу по затриманні. Крім того, на суді Міранда відмовився від своїх первинних свідчень, посилаючись на здійснюваний на нього тиск. У результаті судового процесу Міранда був засуджений на 20 років ув’язнення — як за викрадення людини, так і за зґвалтування, причому головним аргументом обвинувачення були якраз показання засудженого. Апеляція, подана Мірандою, Верховним судом Арізони була залишена без задоволення.

Через два роки справа розглядалася вже у Верховному суді. Окрім неї, там перебували ще три подібних справи, в яких засуджені скаржилися на порушення їхніх прав на мовчання та юридичну допомогу. До справи Міранди долучилася авторитетна правозахисна організація — Американський союз громадянських свобод, метою якої було удосконалення американської судової системи. У Верховному суді правозахисна організація надала безкоштовно двох адвокатів та підготувала звернення до суддів, в якому стверджувалось, що під час допиту засудженого поліцейськими було порушено відразу дві поправки до американської Конституції, відповідно до яких «ніхто не повинен примушуватися давати свідчення як свідок проти самого себе у кримінальній справі», і «обвинувачений має право знати про суть та підстави висунутих проти нього звинувачень, має право на очну ставку зі свідками, що свідчать проти нього, право на примусовий виклик свідків зі своєї сторони та на допомогу адвоката для свого захисту». Також адвокати Міранди акцентували увагу на психічному стані засудженого, що суттєво ускладнювало йому можливість користуватися своїми правами.

Сам же процес перегляду справи супроводжувався жвавими дебатами, про що свідчать суттєві відмінності у підсумкових позиціях суддів, — шальки терезів юстиції схилилися на користь Міранди у співвідношенні 5 проти 4. Один із суддів, які виступали проти скасування вироку, заявив, що позитивний вердикт «поверне на вулиці вбивцю та насильника, який знову буде скоювати злочини, як тільки йому цього захочеться». Проте головуючий на процесі висловився зовсім в іншому дусі: «не може бути сумнівів у тому, що гарантоване конституцією право на відмову від самообвинувачення повинне бути доступним і за межами будівлі суду». Щоб таке право було захищено, на думку судді, повин­ні бути застосовані відповідні процесуальні гарантії. А тому допоки сторона обвинувачення у суді не доведе, що підозрюваний був попереджений про право на мовчання та право на адвоката навіть у разі, якщо він не має достатньо коштів на нього, проте відмовився скористатися такими правами, здобуті у результаті такого допиту докази не можуть бути використані проти підозрюваного.

Відразу після оголошення вердикту найвищої судової інстанції Міранда був випущений на свободу. Невдовзі після повернення додому під час сімейної сварки він зізнався своїй дружині про те, що саме він зґвалтував дівчину і розповів подробиці злочину. Вона ж, будучи до того упевненою у невинуватості чоловіка, без вагань пішла до поліцейської дільниці і розповіла почуте. Цього разу затримання та допит Міранди відбулися за всіма правилами щойно створеного за його участю прецеденту. Окрім зізнання самого винуватця, були знайдені додаткові докази і Міранду було засуджено.

 

Методи мають значення

Однією із підвалин демократичного судочинства є належність способів отримання доказів, про важливість чого свідчить такий прецедент. Судді Верховного суду у справі «Долорі Мепп проти штату Огайо», що розглядалась у 1961 році, вирішили взагалі відмовитись від доказів, отриманих правоохоронцями незаконним шляхом. 23 травня 1957 року троє поліцейських міста Клівленд на підставі інформації про те, що в будинку, де мешкали дві родини, переховується злочинець, вирішили здійснити обшук. В одній із квартир мешкала Долорі Мепп із дочкою. Поліцейські почали вимагати, щоб їх впустили до помешкання, проте господарка відмовилася зробити це і відразу ж зателефонувала своєму адвокату, який порадив запитати поліцейських про наявність у них ордера на обшук. У цей же час троє поліцейських викликали підкріплення і, відмовившись пред’явити ордер, після отримання чергової відмови відчинити двері, вибили їх. Невдовзі до помешкання родини Мепп приїхав адвокат, проте поліція не дозволила йому навіть увійти до будинку.

У процесі обшуку господиня, як їй радив адвокат, постійно наголошувала на тому, що у поліції має бути ордер на проведення обшуку, проте її вимоги ігнорувались. Один із поліцейських, намагаючись переконати Долорі Мепп у наявності ордера, протягнув їй невідомий документ, проте жінка виявила обман і поліцейському довелося силоміць забирати папірець, який було пред’явлено як ордер. Після цього на Долорі Мепп надягнули наручники та відвели в одну з кімнат задля того, щоб вона не заважала проведенню обшуку, який було здійснено в усіх приміщеннях. Перевірці було піддано також особисті речі та папери. У помешканні злочинця виявлено не було, проте поліцейські знайшли багато матеріалів непристойного характеру, які було вилучено, а самій Долорі Мепп висунуто кримінальне звинувачення. Невдовзі суд штату Огайо визнав її винною, базуючись на вилучених поліцейськими матеріалах. Під час судового процесу адвокат Мепп неодноразово порушував питання про ордер, проте поліція так і не змогла жодним чином пояснити його відсутність, а суд, приймаючи рішення, не зважив на це. Верховний суд штату відмовив у задоволенні апеляції з огляду на те, що докази не були отримані за допомогою застосування жорстокої фізичної сили чи в образливій стосовно обвинуваченої формі, а тому є допустимим.

У Верховному суді Мепп та її адвокат апелювали до четвертої поправки до американської Конституції, яка захищає громадян від безпідставних обшуків та вилучень їхніх речей, зазначаючи, що «жоден ордер не повинен видаватися, коли немає достатніх для цього підстав, які підтверджуються присягою або заявою з детальним описом місця, в якому планується провести обшук, осіб, які підлягають арешту, та речей, які належить вилучити». Як і в прецеденті з Мірандою, судді Верховного суду не були одностайними, проте за рахунку шість проти трьох вирок було скасовано. Судді зазначили, що всі докази, що отримуються у процесі проведення обшуків та виїмок з порушенням конституційних норм, є недопустимими для пред’явлення в американських судах. Правоохоронці зобов’язані звернутися з відповідною аргументацією до суду і лише за згоди останнього отримують повноваження на видачу відповідного ордера і здійснення передбачених ним дій. Причому в самих ордерах усе має бути максимально конкретизоване, не можна здійснювати передбачені ними дії у будь­який зручний для правоохоронців час чи розширяти межі його застосування щодо не зазначених у ньому осіб та об’єктів.