Особистість: Семен Ханін: Завтра юриста

Український юридичний ринок формують особистості — харизматичні, запальні, упевнені у своїх силах та можливостях. Водночас їхні здобутки не обмежуються лише правничою професією, адже якщо слово — найсильніша зброя, то володіти ним, використовуючи увесь спектр художніх засобів, мистецтво особливе. Керуючий партнер юридичної компанії «АМБЕР», заслужений юрист України, к.е.н., Семен Ханін має успішний юрбізнес, його фірма добре відома на ринку. Але його інша стихія — література. Захоплення письменництвом уже знайшло своє втілення у декількох книгах, виставах і навіть художньому фільмі. Та любов до слова має й інший прояв — своїм світоглядом пан Ханін регулярно ділиться у відеоблозі на Youtube. Тож як поєднувати стільки інтересів та знаходити час для всіх своїх задумів, Семен Григорович розповів «УЮ»

Ви відомі не лише як юрист, а і як літератор, автор кількох книг. Що для вас є первинним: юриспруденція чи література?

Навряд у моїх творах з’явиться новий Булгаков, але я вдячний читачам, що вони принаймні не закидали мене гнилими помідорами. Бо коли бачиш себе у дзеркалі, потрібно знаходити сили дивитися правді у вічі. Тому, звичайно, я передусім юрист, цим заробляю собі на життя, це моя професія.

Але, як і в будь­якої людини, у мене є мрія: щоб хоча б одне з моїх оповідань не тільки пережило мене як автора, а просто жило. Річ у тім, що сьогодні дуже багато сучасної літератури, і є дійсно дуже хороші автори, але люди читають якесь оповідання, закривають книгу і більше до неї ніколи не повертаються. Тому виходить, що це оповідан­ня одного дня. Так уже ми влаштовані, що класику перечитуємо по кільканадцять разів, а сучасну літературу — ні, прочитали й забули. Щоб зробити гарний спектакль, зняти короткометражний фільм, доводиться витрачати багато сил та енергії. І тому маю надію, що певний твір, вистава або фільм житиме власним життям. Для автора це найголовніше. Коли ти адвокат і виступаєш у процесі, звісно, хочеться перемог, визнання колег, нових правових позицій та успіхів. Так само і тут.

 

А чи потрібне творчій людині натхнення?

Так, звісно. Але я розумію, чому артисти, письменники і всі ті, кого ми звикли називати творчими людьми, стають на таку слизьку доріжку і починають, наприклад, вживати наркотики. У мене на створення оповідання зазвичай витрачається день: сідаю за комп’ютер, частіше за все у вихідний, і до вечора від нього не відходжу. Після того як закінчу, у мене відчуття, ніби пробіг марафон, а наступного дня взагалі нічого не хочеться. Коли маю бажання щось написати, згадую стан повного спустошення і це викликає певний острах. Усе ж таки для мене література це хобі, бо я насамперед адвокат. Глядачам нецікаво, чому артист десять разів до цього грав добре, а зараз стомися і зіграв погано. Вони прийшли на виставу за емоціями, відчуттями, а передати все це механічно не вийде. Наведу такий приклад: людей з абсолютним слухом одиниці, але ті, у кого звичайний слух, одразу відчувають фальшиву ноту в арії, попри те, що самі виконати її і близько не зможуть. Людина відчує будь­яку фальш на сцені або в кіно.

Коли захищаєш клієнта, він розуміє, що адвокат робитиме все від нього залежне, але він не всесильний. Та якщо йдеться хоча б про мінімальну творчість — намалювати картину, написати оповідання — одного разу людині не сподобається, і вона до цього автора більше не повернеться. Тому кожен раз — як перший. Творчі люди перебувають під певним тиском, бо у глядачів та читачів є свої очікування і розчаровувати їх не хочеться.

Сьогодні складно виділити когось із письменників, хто був би популярним упродовж 20 років. Зійде чиясь зірка — всі ним захоплюються, як це було з Пєлєвіним або Лук’яненком. У них чудові твори, але сьогодні про них, на жаль, не чути. Хоча є гарний приклад — Джоан Роулінг, її книги про Гаррі Поттера завжди користуються попитом.

 

Але ж складно запланувати написання гарного оповідання на конкретну дату та час.

І так, і ні. У мене не буває такого, що ось йдеш, про щось думаєш і раптом приходить муза й треба негайно все записувати. Для цього в будь­якому разі потрібен час. Коли я починаю писати перший рядок, то у 90 % випадків не знаю, про що писатиму далі і чим усе закінчиться. У мене є оповідання за мотивами «Аліси в Країні чудес». Сів зранку писати, а сил немає, я пишу: у мене занепад сил. І раптом спадає на думку: якщо їх немає, значить вони кудись впали і їх можна знайти. І ось так воно пішло­пішло… Напевне, треба впасти в певний творчий стан.

 

А сюжети та прототипи героїв більше берете з життя чи вигадуєте?

Звісно, все вигадую. У моїх творах немає живих прототипів та історій, які насправді відбувалися б.

Але, як і в будь­якої людини, все побачене та прочитане, усі ці історії та картинки залишають свій відбиток. Буває велике бажання написати про одне, а виходить зов­сім про інше. Нічого не можу вдіяти, починаю писати, а хоч­не­хоч розвиток подій веде в інше русло. Зрештою, виходить і тема інша, і думки інші.

Але треба розуміти, що в мені, як у живій людині, все побачене і прочитане залишає якийсь відгук. І коли мені здається, що я щось придумав, це, знаєте, як сон, додавання якихось тисяч картинок, десятків історій. І коли людина каже, що вона все вигадала, наскільки дійсно цього не було, чи це накладення прожитого та пережитого. Тому мені здається, що я все вигадую. У мене немає якоїсь події свідомої, більше того, є така зрадницька річ, буває велике бажання сісти і написати про одне, а виходить зовсім про інше. А от писати на задану тему — окреме мистецтво, це інше і навіть складніше. Тому що потрібно триматися в чітких рамках.

 

Говорячи про рамки вже професійні, кого ви не захищали б як адвокат? Чи є для вас такі категорії клієнтів?

Для мене це питання дуже болюче. Якось один із детективів НАБУ намагався мене так дещо делікатно підчепити, запитавши, чи захищав би я харківського мажора, який збив на переході пішоходів (кілька років тому була гучна справа), бо нас же, адвокатів, цікавлять лише гроші. Прикро, що деякі держслужбовці мають таке уявлення про адвокатську професію, адже хірург робить операції незалежно від політичних чи будь­яких інших пристрастей хворого.

Більше того, я проти відвертої політики подвійних стандартів. Наша Конституція гарантує право на захист кожному громадянину, це закріплено законами. Насправді ж ми чуємо вирази на кшталт «адвокат корупціонера» чи «адвокат олігарха». Так давайте позбавимо корупціонерів права на захист! І тоді не буде претензій ні до нас, адвокатів, ні до суддів, ні до прокурорів. Але так ніхто не хоче.

Ясна річ, ніхто не мріє бути адвокатом убивці чи ґвалтівника, неприємно мати стосунок і до антикорупційних справ, адже НАБУ може встановити зовнішнє спостереження за тобою чи офісом, що не додає комфорту.

А якщо людина, яку звинувачують у насильстві, злочин не вчиняла і всі докази сфальсифіковані? Стаття 62 Конституції України гарантує, що ніхто не може бути звинувачений у злочині до встановлення обвинувального вироку. Тобто до людини треба ставитись як до невинуватої.

Усі ми хочемо жити в цивілізованій європейській країні, але ж у нас сьогодні відбувається підміна понять. Відверто слабке, мало підготовлене слідство своїми незаконними діями призводять до того, що адвокати в процесі перемагають і суд відпускає людину, яку звинувачують у злочині, на волю. Але ж у нас перемагає громадська думка з переконанням того, що судді чи адвокати куплені. Тому справа, насамперед, у некомпетентності прокурорів, слідчих тощо.

Пригадуєте відому справу так званого догхантера Святогора? Він теж, на жаль, адвокат. Так от, після того, як Шевченківський районний суд м. Києва його виправдав, була ціла хвиля негативних статей та відгуків. А прес­служба суду пояснила, що слідство нічого не зробило і не надало жодних доказів його вини. Я бачив, як цькували адвоката, який захищав Святогора, але ж це його робота. Суд не може без доказів відправити людину до в’язниці.

Ми не гірші і не кращі за інших, але подвійна мораль у суспільстві, яка активно підтримується першими особами держави, призводить до того, що ми всерйоз обговорюємо, а кого ви будете або не будете захищати. Це все одно, що запитати у хірурга, кого він не оперуватиме.

Нам не потрібно було проводити таку бездумну люстрацію, бо під один гребінець вигнали тих, хто вмів працювати, і набрали тих, хто не вміє. Як­то кажуть, набрали відданих, а питають як з розумних.

Усі жили в однакових умовах, але виходить, що хтось підтримував злочинний режим, а хтось ні. А чи підтримував злочинний режим, наприклад, пекар, який виробляв хліб і платив податки? Питання тут, радше, в політичній доцільності.

 

З моменту набуття Україною незалежності ми спостерігаємо ще один серіал під назвою «судова реформа». Навряд чи в ній буде поставлена крапка, але якою б хотіли бачити останню серію?

Будинок в Італії та квиток на літак Київ — Рим. Як кажуть, з пащі крокодила теж є два виходи. Але якщо серйозно, всі ці оцінювання та люстрації — наруга над здоровим глуздом. Це як у казці, надягти рожеві окуляри і дивитися на світ крізь них.

Сьогодні судді ВАКС отримують пристойну зарплату, яка становить близько 10 тисяч доларів США. Так дайте всім суддям зробимо такі ж високі зарплати та пенсії! Щоб людина не думала, як вона проживе місяць, як оплачуватиме навчання дітей, рахунки тощо.

Держава повинна мати таку кількість держслужбовців, якій вона може надати гідну зарплату, а не стільки, скільки треба.

У нашій родині ми самі готуємо їжу, прибираємо, але якщо з’являються кошти найняти когось у допомогу, ми наймаємо. Але ніколи цього не робимо, якщо немає грошей. Так само має бути і в державі. Але ми пішли іншим шляхом. У нас держслужбовці отримують зарплату, за яку не можна купити машину чи квартиру в Києві. Але у нас на посаду голови податкової служби із зарплатою 16 тисяч гривень аж 10 тисяч осіб на місце. Але це нікого не дивує. При цьому держава хоче, щоб на неї працювали чесні люди. Треба перестати собі брехати! Я проти корупції, але коли з нею борються активісти, які щороку отримують мільйонні гранти, а їхнім доходам позаздрили б провідні юридичні компанії чи судді, це цинізм.

Підвищувати зарплату лише суддям теж несправедливо. А викладачі у вишах? Вони отримуватимуть 10 тисяч гривень, а суддя 200 тисяч? Ми повинні переглянути цей підхід. Це стосується і слідчих, і прокурорів, і решту держслужбовців. Інакше це дивно.

Коли ми приходимо до будівлі ВАКС, мені подобається, що там зручно, є місце для роботи адвоката, є комп’ютер, принтер тощо. А інші суди подеколи не мають грошей навіть на конверти з марками. Тобто боротися грантами з корупцією все одно, що гасити вогонь бензином. Тому поки ми не наберемося сміливості дати собі правдиві відповіді на злободенні питання, ситуація кардинально не зміниться.

Другий момент. Коли я тільки вступив до військового училища і нам видали тоді ще радянську форму, командир роти нас вишикував і сказав: народ нас одягнув, нехай народ із нас і сміється. І от одного разу я став свідком, як посеред міста патруль зупинив офіцера, щоб перевірити, чи за статутом у нього шкарпетки. Але ж це приниження! Дізнавшись про це, один із генералів училища тоді сказав: «Ми ніколи не зможемо домогтися поваги до своєї професії, якщо не поважатимемо самих себе». Якщо ми, люди юридичних професій, погоджуємося проходити сумнівні опитування якихось людей із запитаннями, на кшталт, чи писатимемо ми скаргу на колегу, якщо побачимо, що він забрав з роботи пачку паперу, це теж приниження та знущання. Бо якщо відповісти «ні», значить людина нещира, а якщо «так», то вона готова на когось стукати. Людей не треба змінювати, до них має бути повага. Держава повинна створювати умови та стимули, за яких корупція нікому не буде вигідною. Якщо ми це зробимо, то житимемо в цивілізованій країні, якщо ж ні — кожен новий президент починатиме із судової реформи.

 

Окрім адвокатської практики, ви займаєтеся активною громадською роботою, будучи членом правління Асоціації адвокатів України. Які цілі та завдання ставили, коли йшли до асоціації?

Наше суспільство будь­яке надбання вміє ставити під сумніви, адже якщо людина волонтер, значить вона краде гроші, якщо хтось тримає собачий притулок, значить обкрадає собачок, якщо ж займається громадською роботою, значить мітить у політику. Частково це так і є.

Я маю успішну юркомпанію, яка забезпечує мені комфортне життя, у нас є досвід і репутація. До того ж я не планую працювати до 100 років, треба буде приділити час і онукам. Тому я маю розкіш, яку мало хто собі може дозволити, — робити щось для душі.

І це виражається не тільки в книгах, виставах чи фільмах. Я маю мрію зробити професію адвоката в хорошому сенсі слова елітною і кастовою. Скажімо, нікого не бентежила гільдія лікарів, ця професія завжди була почесною. А коли у країні 60 тисяч адвокатів, і якийсь доморощений детектив під час обшуку ставить стілець і пише на ньому, що це місце для надання правової допомоги, та забороняє адвокату з нього вставати, про яку повагу можна говорити? До того ж у нашому адвокатському середовищі відбуваються постійні конфлікти, сварки, з’ясування стосунків. Більшість адвокатів, на жаль, переймаються зароблянням грошей, а не захистом прав адвокатів. А мені хотілося б, щоб ставлення до професії було інше, щоб була елітарна складова людей, які мають великий досвід і знання. І щоб до нас в ААУ приходили колеги, які щойно отримали адвокатське свідоцтво, і брали участь в її діяльності не через адвокатські бали або політичне майбутнє, а з бажанням зробити щось краще. Якщо мені вдасться хоч краплину в цьому напрямі зробити і це принесе плоди, я буду задоволений так само, як і від успіху своєї книги, вистави чи виграного процесу. Завжди краще спробувати щось зробити, ніж говорити, що це неможливо.

 

Вітчизняне законодавче поле, особливо в частині регулювання бізнес­діяльності, доволі швидкоплинне, воно постійно змінюється, тому й нагадує зовсім інший ландшафт. Чи є якийсь рецепт, як позбутися цієї хронічної хвороби?

Нам потрібно ухвалити закон, який заборонятиме змінювати законодавство. Тому що це гра в реформи. Ідеальних законів написати не можна, а ті, що є, погані. Але це питання, знову ж таки, подвійних стандартів. Проблема не в поганих законах, а в тому, що ми добре розуміємо, як треба жити на рівні сім’ї і не можемо перенести це на рівень держави. У сім’ї нереальною є ситуація, коли всі накопичення на ремонт, відпустку і навчання витрачаються на якесь спонтанне придбання. Такого не буває, а на рівні держави часто­густо. Побудували новий стадіон чи аеропорт — чудово! Але ж ми збиралися ці кошти направити на підвищення зарплат і пенсій. І це велика проблема.

Ми не хочемо насправді жити по­чесному і вилазити із внутрішнього Середньовіччя до того життя, де президент, як у кіно, їздить на велосипеді. Прибрати повноваження державних органів, позбутися дозвільної системи, змінити оподаткування, запровадивши єдиний податок, знизити загалом адміністративний вплив. Ось такі кроки дозволять покласти край корупції. Прибрати роль держави у житті держави — єдиний шлях для нашої країні. І от коли на посаду міністра чи голови податкової служби впродовж місяця ми не знайдемо бажаючих і когось умовлятимемо, щоб піти, от тоді і закони виявляться нормальними, і довіра до судів буде, і все працюватиме як слід.

 

Ви працюєте, в тому числі, у податковій практиці. Про що попереджаєте своїх клієнтів, до яких випробувань готуєте?

Новини бувають хороші та різні. Я, звичайно, представляю ту частину економістів, яка не в захваті від податкової політики, бо завжди дивлюся на першопричину. У нашій країні, як і в більшості інших країн, понад 96 % бюджету формують 4 % підприємств. Великі платники податків формально є наповнювачами бюджету, інші підприємства особливої ролі не відіграють. Але ж у нас усе робиться навпаки. Неможливо з одного лимона вичавити 110 % соку, а у нас із тих самих ФОПів, які зводять кінці з кінцями, намагаються витиснути кожну копійку, закриваючи бюджетні дірки. Проте згадані 4 % платників податків живуть цілком комфортно. А перша десятка платників узагалі потрапила туди за рахунок акцизних платежів, хоча податок на прибуток у них мізерний, якщо не нульовий. Тож якщо бізнес не приносить жодного прибутку за останні п’ять років, але входить до найбільших платників, може саме туди слід звернути свою увагу?

У деяких країнах податкова служба може прийти раз на п’ять років, а може взагалі не приходити. А у нас же імітація кипучої діяльності. За звітами фінмоніторингу, десята частина нашого бюджету перебуває в сумнівних оборотах, тобто це зовсім не те, за що хотілося б боротись.

Запровадження касового апарату — хороша ініціатива? Цілком нормальна. Але чи з цього варто було починати? Можливо, варто було б повернути кошти до бюджету з великого бізнесу, підвищити соціальні стандарти і знизити комунальні платежі? І тоді запровадження касових апаратів не було б таким болючим.

Завжди був у захваті від нашої системи збору податків та планів. Адже можна скласти такий план, де буде зібрано 200 % податків. І тоді я вирішив: а чи не вивести таку умовну одиницю, щоб зрозуміти, скільки ж ми повинні збирати податків? Наш ВВП не може не бути пов’язаний з податковою базою, і чим вищий ВВП, тим більше податків, принаймні такою має бути тенденція. Я взяв співвідношення ВВП та доходної частини бюджету приблизно по 40 країнах. І якщо у розвинених країнах це співвідношення становить 1 до 2, то у нас — 1 до 4. Тобто ми збираємо податків рівно вдвічі менше при таких же податкових ставках. А якби ми збирали вдвічі більше, то з усіма зовнішніми боргами розрахувались за кілька років. При цьому ми маємо більше мільярдерів, ніж у європейських країнах. Чому українські власники аграрного бізнесу — мільярдери отримують дотації з держбюджету? Але державу цікавлять касові апарати та ФОПи.

Статистика говорить, що податкові надходження в країні зросли на 10 %. Але ж у нас і ціни зросли, і інфляція, тож виходить, що збирати треба було принаймні на 20 % більше.

Ми приходимо до того, з чого почали: важливий не процес, а куди. Тому що робота у замкненому колі — заняття марне. Відповідно, орієнтую клієнтів на те, що буде непросто. А зважаючи на те, що мої клієнти поки що не стали олігархами, вся увага буде прикута до них.

 

Якби сьогодні не було ЮК «АМБЕР», ви б ризикнули започаткувати юридичний бізнес?

Гадаю, так. Бо щиро переконаний, скільки б не було пекарень, які роблять смачний хліб, завжди можна робити свій і тим самим знайти певну нішу. Так само і в юрбізнесі, де кожен знаходить свій шматочок роботи. Питання в тому, що успіх будь­якого бізнесу — це таємниця. Життєвий досвід вчить тому, як не треба робити, а от як потрібно робити — не розповість ніхто, бо багато що залежить від конкретної ситуації, обставин, удачі і багатьох інших чинників. Ринок постійно змінюється, і цей процес цілком природний.

 

Які плани вдалося реалізувати минулого року і які стоять у 2022­му?

Головна мета, якої всі ми досягли торік, — дожили до 2022 року. Адже коли паніка, одна людина гине від хвороби, а сто від страху.

Нам в «АМБЕР» гріх скаржитися, ми у рейтингу юридичних топфірм піднялися ще на кілька рядків, нам вдалося виграти кілька гучних процесів. У мене вийшли дві вистави, а також короткометражний фільм, який взяв кілька нагород на фестивалях, про що я не міг думати навіть жартома.

І звичайно, ми не плануємо здаватися, навпаки — лише набирати обертів і зростати далі. Маю певні творчі задуми. Але як показує досвід, найголовніше — це життя і здоров’я. Без цього не буде ані професійних успіхів, ані творчих перемог. Тож бажаю всім залишатися здоровими!